смт.Баришівка, Барышевка » Історія

Зеров Микола Костянтинович

admin — Thu, 23 Sep 2010 18:19:50 +0000

М. Зеров

Микола Костянтинович Зеров (26 квітня 1890, Зіньків — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії. Ще у першій чверті XX ст на Україні від Тараса Шевченка відрікалися, його ганьбили, паплюжили, книжки спалювали. Щонайактивніше це відбувалося напередодні санкціонованої тогочасними державними чинниками антиукраїнської діяльності українофобів-енкаведистів. Широко лунали тоді гасла, що вже “усім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропивницький”. Цьому сміливо протистояв М.Зеров, його сподвижники (Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Клен) та інші “неокласики”.У боротьбі проти футуризму та інших формалістичних течій вони рішуче закликали шанувати спадщину людства, надбану багатьма народами у різні епохи, любити “грецьких та римських класиків, Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Франка”, а не “ніспровергати” усе підряд, закохуючись усе задовольняючою сучасністю. Микола Костянтинович (серед друзів Костьович) Зеров народився 26 квітня 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині. Пращури його по батьківській лінії – чернігівці, з ніжинської округи, а по материній – полтавці. Вчився у Зінківській школі, згодом – в Охтирській гімназії, з 1903 р. – у Київській першій гімназії, яку 1908 р. закінчив. А вже 1912 р. Микола Зеров закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Працював спочатку в Золотопільській гімназії, а з 1917 р. в Києві. Перші публікації відбулися в 1912 р. в педагогічному журналі “Світло”. Проте справжня творча літературна праця розпочалася в 1919-20 рр., коли він очолив бібліографічний журнал “Книгар”, а також тоді, коли працював у Баришівській школі (під Києвом) вчителем історії. Хоча Миколі Костянтиновичу й закидали про його немов би “ілюзорну відірваність від пекучих проблем дійсності 20-30-х років”, проте поглянемо на його вірш “Баришівка”, який є цілком сучасним і сьогодні, незважаючи на “пекучі проблеми вже 20-х років.А поки ви можете скористатись послугою прокат авто киев, аренда авто, та швидко доїхати до баришівки, та по милуватися краєвидами

Вірш “Баришівка”

З двох сторін – канавами! – дві річки:

З третьої – переліски й лани;

Посередині – базар, крамнички

І нежданий гість з старовини –

Благовіщення струнке бароко;

А навколо, де не візьме око,

Купи давніх і тісних домків

І невидимо солом’яних дахів…

Там живуть буржуї наречені –

Хазяї поважні і круті,

Гамани набиті та товсті:

В тих хатинах пироги й печені,

а в неділю – морем! – самогон…

Героїчний розмір і епічний тон!

(10.11.1920.)

ПОЗА ЗАКОНОМ

admin — Wed, 30 Jun 2010 14:25:16 +0000

Минуле Баришівщини тісно пов’язане з ім’ям останнього переяславського полковника Григорія Іваненка. Багатий поміщик Переяславського і Золотоніського повітів володів Гостролуччям, Хмельовиком та іншими селами сучасного району.

Історія, яку розповім, пов’язана із його донькою Анною. Сталося так. що шістнадцятирічну Анну покохав друг Тараса Григоровича Шевченка Степан Никифорович Самойлов. титулярний радник Київського губернського правління, засідатель Переяславського нижнього земського суду, дворянин. Отже. 1811 року дівчина відповіла Самойлову взаємністю і вони вирішили одружитися. Знаючи про те. що багаті батьки чинитимуть опір шлюбові доньки з не дуже маєтним чиновником (дрібний поміщик володів лише 44 душами), Степан Никифорович і Анна Григорівна 8 січня 1812 року повінчалися таємно від них у присутності кількох свідків Після вінчання молоді розлучилися, очікуючи того часу, коли батьки будуть Підготовлені належним чином і великодушно вибачать молодят. І все, очевидно, обійшлося б благополучно, але тут у долю двох закоханих втрутився третій – капітан-лейтенант російського флоту у відставці Володимир Милорадович.

Офіційний документ свідчить, що він «будучи, як родич, вхожим у дім Іваненкових, домагався руки дочки їхньої, дружини Самойлова, яка взяла шлюб свій за домовленістю. Але на його освідчення батьки її, за власним їх показанням, не були схильні. Тоді Милорадович для досягнення своєї мети через свою родичку обмовив Анну перед її батьками. Через цю злісну вигадку, повіривши у нібито дапеко не цнотливі її зв’язки з Милорадовичем, який мешкав у їхньому домі, 14 травня .1812 року, батьки прогнали від себе спершу Мило-радовича. а потім і Анну. Того ж дня 14 травня Милорадович, що перебував у ближньому домі родичів своїх, зустрівши вигнану в непритомному стані, прикинувся, що він неабияк перейнявся її долею, і таким чином увів її до церкви відкритої».

Згадувана в документі родичка, яка допомагапа оббрехати Анну, була Марфа Григорівна Лукашевич -мати Платона. Підстроєне Милорадовичем вінчання відбулося у її селі Лукашівці. Відразу після вінчання Милорадович, навіть не попрощавшись з Анною, поїхав у діючу армію. Він оголосив, що стане справжнім чоло

віком повінчаній дівчині лише після того, як вона отримає посаг. Анна повернулась до батьків, але вони, дізнавшись про вінчання дочки з Милорадовичем, прокляли її, залишили без права на спадщину і вислали в одне із своїх сіл.

До певного часу Сзмойлов і Анна приховували свій шлюб, коли ж дочка розповіла про нього батькам, ті страшенно розлютилися і піддали її ще суворішій ізоляції. Тоді вона втекла з батьківської оселі. Прихистив її друг Самойлова маршал Переяславського повіту Василь Лукич Лукашевич, який займався формуванням переяславського і баришівського ополчення під час війни з Наполеоном. Від нього Самойлов забрав Анну у своє помісгя В’юнище.

Але тут на їхні голови впало інше нещастя. Милорадович надумав одружитися, проте йому заважав фіктивний шлюб. 1817 року він подав на ім’я царя прохання про «знищення» свого шлюбу з Анною, звинувативши її у перелюбстві. Це було страшне звинувачення. За тодішніми законами, жінка, яка вийшла заміж за життя чоловіка, мусила повернутися до нього, а якщо він не вимагає — її ув’язнювали в монастирі. Анні загрожувало довічне ув’язнення. Проханню Милорадовича було «дано хід».

Почалися поневіряння сім’ї Самойлових, що тривали понад три десятиліття. Згідно з «височайшим повелінням» справу віддали до суду Полтавської консисторії і неодноразово розглядали в синоді та сенаті. Про неї доповідали Олександру І. Весь цей час йшли принизливі допити сім’ї Самойлових, їхніх родичів, численних свідків, копирсання в листуванні звинувачених.

Нарешті у листопаді 1825 року сенат прийняв рішення оголосити шлюб Самойлова недійсним і розірваним. Рішення підлягало затвердженню Олександром І. Самойлов їде до Санкт-Петербурга і 23 грудня 1825 року подає прохання новому царю – Миколі І – переглянути справу в Державній раді. Цар звелів переглянути справу в синоді, мотивуючи це тим, що «церковні справи повинна вирішувати церква». Вищі церковні сановники знову підтвердили своє попереднє рішення.

Самойлов знову пише прохання за проханням «на височайше ім’я» до синоду та сенату. Йому допомагапи досить впливові люди з оточення Малоросійського губернатора М.Г.Репніна, зокрема управитель канцелярії М.М.Новиков. Клопотався і таємний радник Іван Лагода. «Поміщики Іваненкові, – писав він у лютомуі 826 року обер-прокуророві синоду, — сусіди мої, захоплені бажанням скласти дочці своїй, яка була вже повінчана з Самойловим, щонайвигіднішу партію, довели її та її сім’ю до безвихідного становища». Лагода просив «про врятування нещасних Самойпових», у яких на той час було вже п’ятеро дітей, адже «стан оної справи загрожує повною катастрофою сім’ї, що складається з семи душ, втягуючи в нещастя невинні душі з кращих дворян повіту». Але всі потуги були марні. Микола І на одному з прохань Самойлова про запишення за його дітьми звання закононароджених написав: «Для незаконних нема закону».

У лютому 1829 року синод знову підтвердив своє попереднє рішення. Шлюб Іваненко з Самойловим було визнано «ничтожньїм», тобто недійсним. Самойлова очікував суд і крах службової кар’єри. А на його дружину вирішено було, «залишивши її назавжди безшлюбною на підставі 57 правила шостого вселенського собору, накласти семилітню єпитимію з виконанням оної через рік у монастирі, а весь інший час перебувати під наглядом її духовника».

У грудні 1836 року Самойлов знову вирушив до Санкт-Петербурга домагатися законності свого шлюбу з Анною Іваненко. Його дружина була вже духовно зламана і, підпавши під вплив свого сусіда по маєтку Василя Якимовича Лукашевича, брата Ппатона Лукашевича, відмовилась від боротьби, зрадила свого чоловіка. 1836 року вона пише на ім’я царя прохання зі скаргою на чоловіка. Але сенат, який за вказівкою царя розглядав це прохання, відмовив Анні в її домаганнях.

Відтепер вони жили нарізно. Анна переїхала із В’ю-нищ до свого хутора Хмельовика. У1836 році за намовою березанського поміщика Василя Лукашевича, який, мабуть, зазіхав на багаті маєтки сусідки, Анна Григорівна затіває тяжбу з Самойловим, звинувачуючи його в підпалі її овечої кошари, в розбоях, які ніби чинили його люди в її маєтку. Тяжба тривала добрий десяток літ і припинилася як неправа у 1846 році.

О.СИНИЦЯ,

член товариства «Просвіта» с.Морозівка.

Баришівські вісті

РОЗВІДКА В ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ СЕЛИЩА БАРИШІВКИ ТА НАВКОЛИШНІХ ТЕРИТОРІЙ

admin — Tue, 29 Jun 2010 14:11:14 +0000

Переяславське князівство та перша літописна згадка про Баруч

Кілька слів про назву «Змієві вали» та інше Є думка, що через тотемний знак половців, що був на їхніх прапорах (змій) – слов’янський люд прозивав їх «змієві діти». Вали, призначенням яких був захист від половців – «змієвих дітей», отримують саме таку назву. Літописні свідчення про полонених половців, яких впрягали до плуга та ними орали землю, щоб вони відчули важку працю хліборобів та не толочили їхні посіви, разом із назвою захисних валів – Змієві вали – з часом трансформувалися в усних народних джерелах до відомої нам казки, де Змій, запряжений у плуг, проорює борозну та нагортає вал. який стає межею земель.

Про «Веселинівське» городище Городище розташовується на території нинішнього села Веселинівка. за кладовищем. що має місцеву назву Романиха. Воно знаходиться біля сучасної автодороги на село Мирне Бориспільського району, на підвищенні у межиріччі Альти та її притоки Ільтиці. Це типове округле городище діаметром до 60 м часу Володимира Мономаха (вік -910 років), яке найкраще збереглося як історична пам’ятка такого типу в нашому районі. Воно ще має висоту від 2 до 3 метрів порівняно з існуючим рельєфом. Але частина городища, у тому числі захисний вал (до 30%), зруйновані Як виявилось, його зруйнували не половці чи монголо-татари. а однин із колишніх сільських голів. Яка у цьому була потреба? Як стверджують старожили, землю згорнули для дороги, але, на думку автора, мабуть, треба було збільшити земельну ділянку для будівництва житлового будинку, що розташований поруч. За словами очевидців, коли працював бульдозер, із валу вивертали залишки дерев’яної огорожі, якою у свій час городище було загороджене по колу і мало загальну висоту до 5 метрів

Незважаючи на встановлений знак, який вказує на історичну пам’ятку, яка охороняється законом, городище продовжують руйнувати і сьогодні.

Опитування молоді та місцевих жителів свідчить, що більшість із них не знають, де те городище, інші – щось чули, і тільки одиниці можуть вказати на місце його знаходження.

І ще кілька слів про Веселинівку. Село має древню історію, яка. можливо, починається із IV ст. нашої ери або раніше. Курганний могильник, що був розкопаний при будівництві спортивного залу Веселинівської школи, де виявлені численні поховання (покладення праху покійних за християнським звичаєм без спапювання), представляв колектив-

не компактне кладовище – земляний некрополь. Його розміри (діаметр) та висота збільшувалися із кількістю поховань, останні (верхні) з яких мали вік до 400 років. На думку автора, такий же некрополь є на кладовищі Романиха, на якому і сьогодні, без підсипання грунту, згідно з тією смутною традицією проводиться захоронення покійних. На верху цього могильника встановлений древній кам’яний хрест.

Від перерахованих курганних могильників городище знаходиться на віддалі не більше кілометра, що дає право стверджувати про існування двох поселень поряд з укріпленням. Нагадую, що найменша кількість населення, яка могла проживати у тих поселеннях. – 500 осіб.

Продовження існування могильників у більш пізній час свідчить, що поселення пережили монгол о-татарські погроми та стали основою нинішнього села, яке мало давню назву Скопці.

За О.Пріцаком, скопцями були освічені монахи. Це також підтверджує Лаврентієвська літопис: «В літо 1137 поставили скопца у Смоленську єпископом Мануїлом…». Якщо взяти до уваги, що переяславський єпископ Феогност був убитий монголо-татарами як один із організаторів оборони міста, то можна стверджувати, що частина монахів єпархії

знайшла захист у місцевості, де зараз розташована Веселинівка. Від їхнього поселення, можливо, і походить давня назва цього села.

Стосовно IV ст., за твердженнями місцевих жителів, біля «шкільного» курганного могильника був ще один курган, частину підвищення якого використали під земляний тир. При проведенні робіт (без участі археологів) людські кістки, що викопували, дивували місцевих жителів своїми розмірами. Вони були значно більшими, чим у сучасної людини. Покійні мали зріст не менш як 2 метри, а черепи, як порівняв один очевидець, мали розмір із військову каску. Кому могло належати це поховання? Насамперед аварам, що проходили через наші території у середині IV століття. Тільки їх літопис фіксує як рослих та кремезних людей. Однозначно, що на цих землях відбувся великий бій між місцевим населенням та аварами, де на підвищенні й були поховані убиті.

За матеріалами книги-есе О. ЄВДОКИМЕНКА «Розвідка в історичне минуле селища Баришівки та навколишніх територій На знімку: Великий Змієвий вал біля м.Пвреяслав-Хмельницький.

Баришівські вісті

ШЛЯХАМИ ПОДВИГУ І СЛАВИ

admin — Mon, 28 Jun 2010 20:33:46 +0000

Для краєзнавців закладів освіти району 2009-2010 навчальний рік ознаменований особливим підйомом і активною участю у Всеукраїнській історико-краєзнавчій акції учнівської молоді «Шляхами подвигу і слави», присвяченій 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

Для учнів важливим став пошук, спрямований на поглиблене дослідження історії Великої Вітчизняної війни. В акції взяли участь 62 пошуково-дослідницькі загони, які об’єднали 338 юних краєзнавців.

Згідно з розробленими заходами, рекомендованими методичним кабінетом відділу освіти та ЦПР «Мрія», в навчальних закладах у тісній співпраці педагогів та учнів проведена робота з пошуку нових джерел з історії війни. Знайдені документи, щоденники, ілюстрації, фотодокументи, речові свідоцтва воєнної доби стали яскравим доповненням експозицій шкільних музеїв та музейних кімнат.

Юні краєзнавці пройшли місцями боїв, що відбулися на території населених пунктів району, провели зустрічі з ветеранами війни, старожилами сіл, записали спогади фронтовиків, працівників тилу, осіб, які працювали в колгоспах, а також проживали на окупованій території, дітей війни.

На основі зібраних і вивчених матеріалів у закладах освіти (Недрянському НВК, Веселинівсько-му НВО, Волошинівському НВК, Лукашівському НВК, Ярешківсько-му НВК, Рудницькому НВК, Семенівській ЗОШ, Перемозькому НВК, Яблуневій ЗОШ, Баришівському НВК, Баришівській ЗОШ №2) проведено ряд виховних заходів. Зокрема, конкурси творів – літературних та образотворчого мистецтва, «Безсмертний подвиг українського народу», «Лист ветерану», «Букет ветерану», краєзнавчі конференції «Шляхами подвигу і слави», уроки пам’яті, виховні години «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», «Сила подвигу святого», «Безсмертні долі», «Йшли у бій не слави ради», «Про тих, хто йшов дорогами війни» та інші.

У краєзнавчих музейних кімнатах навчальних закладів (Сезенківського НВК, Рудницького НВК, Лехнівської ЗОШ, Селищанського НВК, Гостролуцької ЗОШ,

Бзівського НВК) оновлені і доповнені матеріалами експозиції з історії Великої Вітчизняної війни.

Змістовну роботу з патріотичного виховання проводять історико-краєзнавчі музеї Перемозького НВК, Морозівського НВК, Коржівської ЗОШ та музей Борщівських боїв Волошинівського НВК.

Ради музеїв виступили активними організаторами заходів, присвячених 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Групами екскурсоводів проведені екскурсії для жителів сіл, учнів місцевих та шкіл району.

Ознайомлення із матеріалами музеїв допомогло краєзнавцям усвідомити, уявити і зрозуміти, що і як відбувалося на території району під час війни.

Шкільні музеї стали центрами пошуководослідницької діяльності учнівської молоді, де проводилися зустрічі з односельчанами, ветеранами і учасниками війни, в’язнями концтаборів.

У рамках акції «Шляхами подвигу і слави» в закладах освіти з числа старшокласників підготовлені лекторські групи, члени яких виступали перед учнями на тему історії Великої Вітчизняної війни.

Організовані волонтерські загони надали посильну допомогу ветеранам війни та праці. Проведені операції «Як живеш, ветеране?», «Доброго ранку, ветеране», «Вдовина хата», упорядковані місця поховань воїнів, братські могили, меморіали, парки Слави.

Під час відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні закладами освіти за участі

громадськості проведені мітинги-реквієми «З тобою, роде мій орлиний, іду дорогами війни».

Крім того, спортивно-туристським клубом «Азимут», що діє на базі ЦПР «Мрія», організований і проведений туристський похід маршрутом: Баришівка-Київ-Українка-Ржищев-Балико-Щучин-ка із відвіданням меморіалу «Букринський плацдарм». Група в складі 19 осіб учнівської та студентської молоді сіл Лукашів та Перемоги на чолі із президентом клубу І.О.Тереховим, керівником туристських гуртків ЦПР «Мрія» І.М.Ладаном, вчителем історії Перемозького НВК О.М.Грищуком, пройшла місцями боїв, детальніше ознайомилася з історією трагічних подій, що відбулися на Букринському плацдармі під час форсування Дніпра і звільнення Києва від окупантів. Проведені .зустрічі з очевидцями подій Великої Вітчизняної війни, що відбувалися у 1943 році на Букринському плацдармі.

Як підсумок пошуково-дослідницької діяльності учнівської молоді, пройшла районна краєзнавча конференція «Шляхами подвигу і слави». Стосовно проведеної роботи краєзнавці звітували перед ветеранами війни, учасниками бойових дій, людьми, чиї молоді роки обпалені війною.

Отримані завдання конференції спрямовують діяльність учнівської молоді на подальше і поглиблене вивчення сторінок історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Н.КРАВЧЕНКО, методист ЦПР «Мрія».

Баришівські вісті

ВІЙНА – ЗАГАРТУВАННЯ МУЖНІСТЮ

admin — Tue, 22 Jun 2010 13:22:06 +0000

22 червня 1941 року в пам’яті поколінь, в історії назавжди залишиться віхою, від якої почався особливий відлік часу.

Ветеран Великої Вітчизняної війни В.П.Галецький із Лукашів часто згадує початок того лихоліття. Сьогодні Василь Пилипович погодився розповісти нам про війну, адже вона в кожного ветерана своя.

- Спершу розкажіть, будь ласка, про ваше довоєнне життя. Як, наприклад, ваша сім’я пережила страшний голод 1932-1933 років?

- Це дійсно був страшний період.

Сам я – уродженець с.Варовичі Поліського району. Крім мене, в батька з матір’ю було ще четверо дітей. Достатку в нашій родині ніколи не було. Отож батько (грабар за професією) поїхав до Москви на заробітки – Будував дороги.

На початку 1932 року мати тяжко захворіла. Та й хто здужає: вона останнє віддавала дітям, навіть взимку ходила у постолах. Залишилися ми без матері.

Повідомити батьку про біду в сім’ї ми не змогли – не було зв’язку, тож самі намагалися вижити під час голоду. А рятувалися тим, що ходили через ліс до Білорусії просили у тамтешніх

людей попоїсти…

Батько довго не повертався з Москви. Мої старші брати і сестра пішли працювати, а мене забрали до дитячого будинку.

- Скільки вам було років, коли почалася війна?

- Мені виповнилось 16 (на той час я вже майже чотири роки жив у Москві).

На початку червня 1941-го я поїхав до Варовичів, аби отримати паспорт.

Та повернення на рідну землю виявилося безрадісним: паспорт не отримав, ще й по радіо почув звістку про війну.

Я знову приїхав до Москви. Влаштувався на роботу учнем слюсаря у Центральну ремонтну механічну майстерню, де лагодив автомашини для фронту. Ніколи не відмовлявся від роботи: відпрацював 12 годин,- поспав годину-півтори – і знову в строю. Зарплатня була мізерна, але почуття патріотизму давало великий заряд енергії.

Я дуже хотів піти на фронт, щоб захищати свою Батьківщину. Проте через молодість, а також те, що не мав спеціальності, яка б знадобилася на війні, дорога туди була для мене закритою.

- А як ви все ж таки потрапили на фронт?

- Насамперед від військкомату Московської області мене було направлено на курси водіїв. Запам’яталося, як під час навчання, їздив набережною Москви-річки, неподалік Кремля.

Потім я довго перебував у розподільній роті. Тричі звертався із заявою до керівництва. Але в навчальний батальйон мене ще не брали: роки не ті, та й зростом не вийшов. Нарешті полковник Тяпкін (командир 10 танкового навчального полку) сказав: «Добре, підеш і в «учебку», і в батальйон. Проте ти мене ще згадаєш».

Отож, оволодівши спеціальністю радиста-кулеметника «Т-34», у 1944 році я потрапив на 1-й Прибалтійський фронт.

Почалося моє фронтове життя. Тут я і згадав слова полковника Тяпкіна. Інколи здавалося, що цьому пеклу не буде кінця, що битися вже немає сил. Але, зібравши усю свою мужність, ми продовжували воювати з ворогом. Була лише одна думка: тільки б вистояти.

Воював я також і на 2-му Білоруському фррнті. У складі екіпажу «ІСУ-122» визволяв Східну Прусію, форсував Одер, дійшов до Вісмара, де і почув Перемогу.

- Де ви отримали своє перше бойове хрещення?

- Сталося це у 1944 році десь на території Латвії. Була команда наступати. Наша 143-я окрема танкова бригада рухалася просікою, до цілі -залізничної станції. Та ось на перехресті із бокової просіки виїжджає фашистський танк.

На все життя я запам’ятав першу танкову атаку: механік-водій нашої «тридцятьчетвірки» крикнув: «Іду на таран!» І за кілька секунд машина здригнулася від удару. Я всім тілом відчув страшенний скрегіт. Але мета була досягнута – ворожий танк виведений із ладу.

Потім бої йшли один за одним. Якось снаряд потрапив у вежу нашого «Т-34». Я був поранений у голову. Ці рани й досі не дають про себе забути.

- Якими нагородами вас відзначено?

- Серед нагород маю: орден Великої Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» та інші.

- Як склалося ваше повоєнне життя?

- Демобілізувався я в 1948 році. Приїхав до рідного села, де й зустрів своє кохання. Мене просто вразила дівчина, яка змогла разом зі своїми подругами організувати втечу; коли їх гнали на роботи до Німеччини, і самостійно дістатися із Бресту до Варовичів.

Одружившись, із Ольгою Прокопівною ми виростили двох дітей. У мирний час я став, так би мовити, бійцем тилу. Працював у місцевому колгоспі і трактористом, бригадиром рільничої бригади, керівником, а також був об- і раний Варовицьким сільським головою. Допомагаючи відбудовувати рідну країну після війни, отримав звання «Ветеран праці», маю чимало відзнак за свій труд.

Та я й гадки не мав, що після років Великої Вітчизняної війни наш народ спіткає таке лихо, як чорнобильська катастрофа. Коли радіоактивна хмара накрила Варовичі, село було відселене. Таким чином, разом з іншими родинами, друзями, сусідами моя сім’я переїхала до Лукашів. тепер варовичани будують нову історію на Баришівській землі. Здавна в усіх народів шанували, та й нині шанують літніх людей. До їхніх слів прислуховуються, поради – цінують, адже за їхніми плечима великий життєвий і трудовий досвід. Радує, що цього дотримуються і в дружній родині Галецьких, у якій виросло двоє дітей, двоє онуків та один правнук, котрі гордяться і мають за приклад мужність та славне бойове минуле свого батька й дідуся.

Баришівські вісті.

Олена ПРЯДКО.

День, коли почалась війна

admin — Tue, 22 Jun 2010 02:34:32 +0000

Із почуттям скорботи і печалі зустрічає кожен із нас 22 червня. Цього пам’ятного дня у 1941 році кровопролитна війна підступно увірвалася у мирне життя. Тому, щоб покласти квіти, ще раз вшанувати пам’ять загиблих та вклонитися живим героям, учора вранці біля пам’ятника «Атакуючий солдат», що в с.Борщів, зібралися представники впади Київщини та Баришівщини, ветерани, учні освітніх закладів та інші мешканці району.

До присутніх звернувся заступник голови Київської обласної державної адміністрації О.О.Шевченко, який від імені губернатора Київщини
A.Й.Присяжнюка передав ветеранам слова пошани і подяки за їхній ратний подвиг.
- Чітка і зрозуміла для нашого народу позиція Президента України
B.Ф.Януковича та Уряду знайшла відгук у серцях, – зазначив Олександр Олександрович. – Відбулися велелюдні урочистості з нагоди Великої Перемоги, але на цьому не завершилася робота. Було прийнято рішення щодо проведення Року ветерана. Наразі в нашій області виконується увесь перелік заходів, запланованих цього року. Крім того, працює програма «Час ветерана».
О.О.Шевченко запросив учасників заходу вшанувати пам’ять усіх тих, хто поклав власне життя на вівтар боротьби за незалежність та українську державність у роки Великої Вітчизняної війни, хвилиною мовчання.
— Сьогодні ми з вами, молоде покоління, яке уособлюю і я, як представних органів виконавчої влади, з величезною шаною ставлячись до ветеранів нашого району, нашої країни, обіцяємо ніколи не забувати про героїзм наших дідів і прадідів, обіцяємо всі задекларовані речі, які озвучив наш Президент, втілити у життя, – наголосив у своєму виступҐ голова Баришівської районної державної адміністрації В.М.Горбик. У проведенні урочистостей також узяли участь голова Баришівської районної ради А.О.Шевчук, заступники голови РДА П.І.Левковський та А.М.Семененко. Завжди пам’ятати про синів і доньок українського народу, полеглих під час воєнного лихоліття, їхній подвиг та жертовність закликали учасник ВеЛикої Вітчизняної війни Д.Г.Кир’ян та голова Переяслав-Хмельницької районної ради ветеранів Є.А.Набойченко. Про те, що у ветеранів ростуть надійні внуки, присутніх на мітингу запевнили представники наймолодшого покоління. Гідно вшанували пам’ять загиблих захисників Вітчизни за допомогою пісень на воєнну тематику учасники народного аматорського хорового копективу ветеранів війни та праці Яготинського районного будинку культури «Солдатська пам’ять».

… І лягли до підніжжя монумента живі квіти від вдячних нащадків. Вічна пам’ять загиблим героям! Ми завжди пам’ятатимемо їхні імена.

Олена САЙМУКОВА.Баришівські вісті

Склад злочину – відсутній…

admin — Sun, 02 May 2010 17:46:41 +0000

Микола Костянтинович Зеров – український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер неокласиків, майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії, народився 26 квітня 1890 року умісті Зінькові на Полтавщині в сім’ї учителя.
По закінченні місцевої школи, де його однокласником був великий гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській та Першій Київській гімназіях. Із 1908 по 1914 роки – студент історико-філологіч-ного університету Святого Володимира.
Будучи зайнятим на різних посадах, Микола Костянтинович став членом елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався навколо Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української мови і літератури, малярства й графіки.
Близько трьох років (1920-1923) М.К.Зеров працює в Баришівській соціально-економічній школі. Усі вірші його збірки «Калина» написані саме тут. Також у Баришівці Микола Костянтинович зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатирпародій, кілька оповідань. У 1935 році його звинувачують у керівництві контрреволюційною терористською національною діяльністю. 9 жовтня 1937 року його особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області засуджено до розстрілу. Вирок виконано в Сандармосі 3 листопада 1937 року. 31 березня 1958 вердикт трійки УНКВС скасовано, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».
26 квітня минає сто двадцять років від дня народження Миколи Зерова. Його внесок до нашої культури великий і коштовний, а заплачено йому за нього мученицькою смертю на Соловках. Час усе розставив на свої місця. По праву вершинною ми вважаємо зерівську творчість – літературознавчу, перекладацьку, поетичну, схиляємось перед його громадянським подвигом…

Баришівські вісті
Підготувала М.ЯКОВЕНКО.

НЕ ЗГАСНЕ СВІЧКА ПАМ’ЯТІ

admin — Fri, 30 Apr 2010 17:43:55 +0000

Завершився земний шлях подвижництва настоятеля Свято-Миколаївського храму с.Гостролуччя отця Зіновія.
Народився він 13 жовтня 1966 року в селі Прислопах Львівської області у багатодітній сім’ї, в якій день починався ранковою молитвою й завершувався вечірньою, а в житті всі дотримувалися заповідей Божих.
Священницький сан Зіновій Пухір прийняв Великого посту 1990 року. Хіротонію здійснив Високопреосвяшеннійший Іов, того часу – архієпископ Житомирський і Овруцький, у Свято-Василівському храмі міста Овруча.
Священницьке служіння отець Зіновій ніс у Житомирській, Овруцько-Коростенській єпархіях. За благословенням Блаженнійшого Володимира, митрополита Київського і всієї України в 2001 році став кліриком Київської Єпархії. Із цього ж року – настоятель Свято-Миколаївського храму в селі Гостролуччі. Звістка про раптову смерть отця Зіновія гострим болем вразила серця прихожан не лише з Гостролуччя, а й навколишніх сіл, міст Березані, Броварів, Яготина.
Не побачити більше його привітної усмішки, не почути тихого, але водночас заспокійливого й переконливого слова Божого із його вуст.
…Земля нехай Вам буде пухом, і Вічне Царство в небесах.
Ми Вас ніколи не забудем, назавжди Ви – в наших серцях!

Баришівські вісті
Зі скорботою: В.Горбик – голова Баришівської районної державної адміністрації, А.Шевчук – голова Баришівської районної ради, В.Коцюрбій – Баришівський селищний еолова.

Шляхами, де ходив Тарас

admin — Sat, 24 Apr 2010 17:21:39 +0000

Велику допомогу у вивченні історії рідного краю мені надала завідуюча Баришівським районним архівом Світлана Петрівна Візир. Добра і чуйна людина, вона опікувалася тим, щоб жоден важливий документ не пройшов мимо моїх рук. Разом зі мною Світлана Петрівна переглядала архівні справи колгоспів району, інших установ та організацій, що зберігаються тут із 1943 року. Є тут і підшивки районної газети.
І от, гортаючи одну з них, ми натрапили на цікаву замітку. У ній ішлося про учасників наукової експедиції «Шляхами, де ходив Тарас» Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка у січні-лютому 1961 року.
її учасниками було встановлено, що Т.Г.Шевченко, починаючи з 1843 року, кілька разів навідувався у Баришівку і Селичів-ку. Про цю знахідку я повідомив заступника редактора районної газети М.В.Климчука (нині покійного), хоч детальнішої інформації дістати не зміг. Тому матеріал було відкладено «на потім».
Повернутися до цього питання через багато років мене змусила поїздка до Селичівки в пошуках матеріалів з історії села.
Пролила світло на ті події колишній учитель Селичівської школи Марія Герасимівна Дудка, посилаючись на книгу відомого шевченкознавця Дмитра Косарика «Життя й діяльність Тараса Григоровича Шевченка». У цьому виданні йде мова про те, що у період між 6 і 9 жовтня 1843 року в Селичівці побував поет, приїжджаючи сюди під час перебування у Березані. Тут він цікавився життям селян та подіями, що відбувалися у давнину, зупиняючись на постій у простих людей. Гостинно приймали його місцеві мешканці Микола і Христя Юречки.
У центрі села до цього часу збереглося велике озеро Райкове, яке свого часу належало поміщику Райку. Як розповіли учасникам експедиції старожили, біля озера 1843 року відпочивав Т.Г.Шевченко. Історик XIX століття Григорій Данилевський у своїх спогадах описує, як 1850 року поет відвідав Селичівку і Борщів, беручи участь у розкопках в урочищі Кути поблизу Во~ лошинівки на правому березі річки Ільти.
Вдруге про цей факт районна газета повідомила 1969 року у нарисі про внука Миколи і Христі Юречків. Житель Селичівки М.Ю Юречко, член Академії наук УРСР збирав кошти на спорудження пам’ятника Кобзарю, та після його смерті гроші зникли. Як розповіла Марія Герасимівна, рядки про перебування поета в Селичівці з книги Дмитра Косарика зачитували на шкільній лінійці. Тому доречно було б увічнити факт перебування поета у цьому селі.
Як писав Дмитро Косарик, крім Селичівки, Кобзар відвідав і Баришівку, про що читаємо в «Історії міст і сіл України. Київська область». Перебуваючи тут у 1843 році, поет оглянув околиці містечка, стародавній розкопаний курган. Враження від цих відвідин стали додатковим матеріалом для написання твору «Розрита могила».
Виникає думка, що на околицях Баришівки дійсно існують численні кургани. Насправді це вигадано «за письмовим столом», про що написав відомий археолог Анатолій Павлович Савчук, який тривалий час жив у Баришівці: «Наскільки мені відомо, обходячи Баришівку, помітив, що кургани займають найвищі водороздільні частини рельєфу, і там їх часто руйнують при оранці тракторами. Наші «могили-гори» у степах, оспівані Т.Г.Шевченком, могли бути на околицях Баришівки у Шевченкові часи, але до нашого часу були майже всі поруйновані».
У будь-якому разі офіційно зареєстрованих пам’яток археології курганного типу на території Баришівки не зафіксовано. Проте в достатній кількості вони є на території навколишніх населених пунктів. Можливе, розкопки такої могили велися тоді в тих селах, про які повідомляв Григорій Данилевський. У будь-якому разі в офіційній шевченкіані ці факти не зафіксовані.
Не викликає заперечень друге відвідування Кобзарем Баришівки у листопаді 1846 року. Про це свідчила (зірвана невідомо ким) бронзова плита із написом, розміщена на стіні біля входу в Ба-ришівський літературний музей Т.Г.Шевченка. Ці відвідини відбулися завдяки живописцю, літографу та військовому Платону Тимофійовичу Бориспольцю (1805-1880 р.р.). Із 1835 року він відвідував Петербурзьку академію мистецтв. У 1844-1857 роках -жив за кордоном. Найвідоміші його твори мистецтва: «Портрет чоловіка з книгою в руці» (1846), «Проповідь апостола Андрія скіфам» (1847), «Дівчина з пляшкою», «Дівчина з собачкою», «Ісус у вертограді» (всі – 1848 року).
Помер у Баришівці 1880 року. На жаль, місце його поховання невідоме.

Баришівські вісті
О.СИНИЦЯ,
член товариства «Просвіта», с.Морозівка.

ПАЛАЦ КИРИЛА РАЗУМОВСЬКОГО

admin — Thu, 22 Apr 2010 17:19:28 +0000

Після смерті гетьмана Кирила Разумовського Яготин разом із іншими земельними володіннями дістався його сину – Олексію Кириловичу Разумовському, відомому дипломату. Перебуваючи у 1810-1816 роках на посту міністра народної освіти, О.К.Разумовський сприяв збільшенню кількості початкових шкіл в Україні. Але в процесі викладання проводив реакційний курс, заборонив приймати в гімназії дітей кріпаків, сприяв русифікації України. При Олексієві Разумовському яготинський палац (такий, як і в Батурині) було перебудовано, а поруч – насаджено грандіозний парк, зведено літні флігелі та господарчі будівлі.
«Здесь созидается цельїй свет, и все в новейшем вкусе, по планам Менеласа, а лроизводит строение здешний архитектор Годегард, и не более, как в три года почти уже привел к концу. В середине построек главньїй корпус в два зтажа. На правой и левой сторонах онаго в полуциркуле по три павильона, а напротив павильонов стоят два превеликия каменньїя строения для служителей, тут же конюшни и сарай», -писав мандрівник Отто фон Гун. І Будівництво флігелів у Яготині завершилося 1807 року. Існують думки про присвоєння Менеласом архітектурних креслень яготинського ансамблю у відомого архітектора М.А.Львова. Річ у тім, що Львовим при зведенні палацу Лопухіна уже був використаний конусний купол напівротонди. Автор-, ство Менеласа здебільшого вказується за записками Отто фон Гуна. Російський мандрівник Глаголєв у 1823 році писав: «Самое расположение княжеского дома с фпигелями и садом єсть игра прихотливой фантазии архитєктора. Дом от-деляется от озера цветником и стоит про-тив острова, покрьітого густьім песом (фасадом палац стояв до Супою). Флигели, со-стоящие из отдельньїх домов, вьідаются уступами на зеленую площадь двора, от них проведеньї через сад аллеи, направленньїе к тому же острову, как к центру и основанию всей перспектива. Граф Алексей Кирилло-вич немало способствовал обогащению яго-тинского парка редкими растениями. В его подмосковном имении Горенках бьіл заведем Ботанический сад, спитавшийся до 1820 года одним из чудес Москвьі».
«Не дивитесь отнюдь, нашедши посреди Украиньї растения из всех частей света», -писав про яготинський парк Отто фон Гун. Мандрівник навів досить-таки детальний перепік рослинності, види якої зустрічалися в Яготині. Відомо, що для створення парку був запрошений садівник Пельц, який багато років працював у Парижі та Лондоні. Завершували роботи з благоустрою парку садівник Омелянський із Варшави, місцеві майстри. Але й пізніше, наслідуючи нову течію, яготинський парк облаштували за рекомендаціями архітектора М.А.Львова, який хотів поєднати «сельские красотьі непосред-ственно с городским великолепием». Таким чином, яготинський парк об’єднав регулярну структуру ппанування з його вільним принципом.
За Олексія Разумовського Яготин як містечко набув ще більшого значення. Але останні роки життя граф провів у Почепі, де і помер 17 квітня 1822 року у 74-літньому віці.
1866 року маєток дістався Софи Дмитрівні Рєпніній, уродженій Волконській (він належав її нащадкам до 1917 року). Князь Микола Васильович Рєпнін, чоловік Софії Дмитрівни, завжди з любов’ю ставився до Яготи-на. Місцевий архів та бібліотека були приведені ним у зразковий порядок. В описі садиби Рєпніних, зробленому Георгієвським у 1914 році, вказується: «Здесь до сих пор хранится громадная библиотека, заключа-ющая от ЗО до 40 тьісяч книг, лреимуще-ственно на французком, между которьіми єсть редчайшие издания. Еще более ценно и в прекрасной сохранности собрание картин и гравюр европейских и русских худож-ников. Нет сомнения, что знатоков живописи ожидают здесь многие сюрпризьі. Среди многочисленньїх портретов из рода графов Разумовского, Перровских, Репниньїх-Вол-конских и других єсть портретьі кисти Левиц-кого, Бороаиковского, Рокотова».
Таким чином, Яготин уникнув сумної долі Батурина, Почепа та інших садиб Разумовського, в жодній із яких не збережено таку велику бібліотеку, картинну галерею, зібрання бронзи та дорогоцінних меблів.
Під час революції 1917 року колекція картин була вивезена із садиби Рєпніних гувернанткою Фальчіоні до Києва. Після 1917 року будівлі, які лишилися (маєток частково був знищений під час пожежіа-ХІХ столітті), пристосували під житло та майстерні. Було зруйновано кам’яну церкву та палац Разумовського (фоліантами бібліотеки Рєпніна вимощували навіть стежки). Вирубували прекрасний парк, який поступово заростав і дичавів.
Ситуація повторилася під час Великої Вітчизняної війни. Цього разу варварство чинили «зайди».
«Всі культурні цінності знищено або вкрадено», – записано у висновках слідчої комісії, матеріали якої зберігаються в державному історичному музеї міста Яготина, який діє на території колишнього маєтку з 1960 року. Тут також розташовані картинна галерея, музей «Флігель Т.ГШевченка» та музей освіти. Яготинська картинна галерея налічує понад 70 робіт художниці Катерини Білокур. Серед них – особливо цікаві та цінні акварелі, яких немає в жодному із художніх музеїв ні в Україні, ні за рубежем.

Баришівські вісті
О.СИНИЦЯ,
член товариства «Просвіта», с.Морозівка.