смт.Баришівка, Барышевка » Поділля

А ПРИСТРАСТІ НЕ ВЩУХАЮТЬ

admin — Tue, 15 Feb 2011 16:13:08 +0000

«Баришівські вісті» вже неодноразово писали про ситуацію, що склалася в селі Поділлі. І хоч жорстке протистояння між ТОВ Агрофірма «Поділля» та ТОВ «Агрофірма «Здоров’я» триває вже не один місяць, пристрасті в цьому населеному пункті наразі не вщухають.

На минулому тижні знову відбулася сходка пайовиків, ініціатором якої стало керівництво ТОВ «Агрофірма «Поділля». У зібранні взяли участь начальник управління агропромислового розвитку райдерж-адміністраціТ О.і.Ільченко, Подільський сільський голова В.Г.Бондаренко, директор ТОВ «Агрофірма «Поділля» А.Т.Бондаренко та головний бухгалтер Товариства В.Б.Гаврись. Завітали на збори і представники ТОВ «Агрофірма «Здоров’я», проте пайовики їхньому візиту не зраділи. Гостею відстоюючи своє право перебувати у залі проведення сходки, директор ТОВ «Агрофірма «Здоров’я» Р.Л.Костенко з колегами все ж таки змушені були покинути приміщення, але згодом повернулися.

Почав засідання сільський голова В.Г.Бондаренко словами вдячності пайовикам за їхню підтримку та розуміння.
Потім до власників паїв звернувся директор ТОВ «Агрофірма «Поділля» А.Т.Бондаренко, який зараз перебуває на лікарняному, адже нещодавно переніс два інсульти, що значно вплинули на стан здоров’я Анатолія Тимофійовича. Він пояснив людям причини виникнення проблем і запевнив, що врешті-решт «закон запрацює і кожен отримає те, на що заслуговує».

Свою точку зору стосовно ситуації, що склалася, висловила і головний бухгалтер ТОВ «Агрофірма «Поділля» В.Б.Гаврись.Хорошие работодатели получили светильники и люстры, были призы итальянские бра.

- Хочу вам сказати, що оцей галас, оцей шквал різних позовів і скарг – надзвичайно складне випробування як для господарства в цілому, так і для кожного простого селянина зокрема, – зауважила Валентина Борисівна. – Тим паче, що всі події, які наразі відбуваються, практично обминають закон. Адже згідно з Кримінальним кодексом України посіви арешту підлягати не можуть. То де ж справедливість і куди дивляться люди, які мають це контролювати? Аби вирішити це болюче питання, нам по-
трібно спільно прикласти максимум зусиль і я прошу всіх пайовиків після закінчення сходки особисто написати скаргу до прокуратури. Тому що беззаконню і свавіллю, які творять на наших землях представники ТОВ «Агрофірма «Здоров’я», просто немає меж. Арештувавши всі посіви, вони зібрали озимі культури на цих площах. Проте зробили це, не переваживши зібране зерно. А це – стратегічний продукт держави. Отже, відкритим залишається запитання – скільки і на яку суму зібрано збіжжя?

Іншу точку зору висловив директор ТОВ «Агрофірма «Здоров’я» Р.Л.Костенко. Він запевнив, що війна ведеться не з людьми, а з керівництвом ТОВ «Агрофірма «Поділля». Усі ж дії їхнього товариства є законними.

Також Руслан Леонідович пообіцяв повністю розрахуватися з пайовиками. Для цього необхідно подати списки власників земельних наділів із розрахунком кожному пайовикові його частки і тоді ТОВ «Агрофірма «Здоров’я» зможе повністю виплатити селянам кошти за користування паями або ж розрахуватися з ними зерном.

- А що ж стосується подальшої долі ТОВ «Агрофірма «Поділля», – зауважив Руслан Леонідович, – можна констатувати лише те, що це Товариство по вуха в боргах і надії на подальше процвітання господарства немає.

Начальник управління агропромислового розвитку Баришівської РДА О.І.Ільченко запропонував можливий варіант виходу з цієї непростої ситуації: здати землі в суборенду ТОВ «Агрофірма «Здоров’я» на один рік. А потім, оцінивши результат їхньої роботи, вирішувати, як бути далі. Проте учасники сходки таку ініціативу не підтримали.

Актуальним було запитання селян стосовно обсягів виплат за користування їхніми земельними паями. Проте чіткої відповіді і конкретних цифр ні від А.Т.Бондаренка, ні від Р.Л.Костенка, вони, на жаль, так і не почули. Обурені подільчани, не прийнявши жодного конкретного рішення, і розійшлися…

Жанна ГАРКАВЕНКО.

Баришівські вісті

Меддопомога села Поділля

admin — Mon, 15 Mar 2010 14:11:04 +0000

Ні для кого не секрет, що з медичною допомогою в селах не все гаразд. В Поділлі звичайно був ФАП і аптека. Тільки не було в ФАПі працівника—медсестри. Надовго в селі, звичайно, ніхто не хотів зоставатися, з причин всім відомим. Під’їзд медпрацівника з с. Веселинівки два рази в тиждень звичайно не міг виправити ситуацію.
Так і було в селі Поділлі, коли в 2007 році в наших краях оселилася Лариса Віталіївна Гула. Пропрацювавши довгий час в системі охорони здоров`я, Лариса Віталіївна надіялась знайти відпочинок в сільській місцевості подалі від міської метушні й задухи. Та, мабуть, не змогла пройти осторонь того факту, що в Поділлі (де понад 2/3 жителів пенсіонери) немає свого медпрацівника. Та й прагнення повернутися до улюбленої роботи та допомагати людям взяло гору.
За порадою місцевого бібліотекаря Прокопенко Л. І., Лариса Віталіївна звернулася до голови сільради Бондаренка В.Г., який був надзвичайно радий такому повороту подій. Звернулись до керівництва Баришівської ЦРЛ…
Та все це врешті-решт не важливо. Постільки тепер в селі є надійний і досвідчений медпрацівник, що мешкає тут-таки в Поділлі, що не мало важить. Під мудрим керівництвом лікаря Катерини Степанівни Карпюк з Веселинівської медамбулаторії, виконуючи приписи лікарів, Гула Л.В., доносить медичне обслуговування до всіх мешканців села. І не тільки в робочий час. Майже не вмовкає телефон і неугавно скрипить хвіртка біля помешкання Лариси Віталіївни. Та й мудра, зважена порада також багато важить, коли необхідно невідкладно їхати в поліклініку, щоб не затягувати, і не займатися самолікуванням.
З своїм медпрацівником жити в селі Поділля стало веселіше, надійніше, скажу, це з свого, на жаль, гіркого досвіду.
Тому превелике спасибі Ларисі Віталіївні від усього села.

Борис Глінський. джерело http://www.bаryshіvkа.nеt.uа/

Видатні люди баришівщини

admin — Sat, 13 Feb 2010 20:34:48 +0000

Ще в 2005 році бібліографи Баришівської ЦБС започаткували Сврію бібліографічних довідок «Видатні люди Баришівщини». Вони вміщують біографічні дані, твори та список літератури, присвячені діяльності видатної особи. Уже випущено 22 довідки.
Перші їх випуски присвячені письменникам П.Й.Колеснику та О.Ю.Шарварку з Баришівки, В.І.Дарді з Веселинівки та В.І.Цілому із Поділля. Окремо – розповідь про Миколу Зерова і період його життя в Баришівці.
Читачі дізнаються про творчу діяльність журналістів районної газети «Баришівські вісті» – колишнього редактора видання О.М.Боровка, Його заступника М.В.Клим-чука.
Окремі розповіді присвячені уродженцю села Дернівки, засновнику літературно-художнього музею Т.Г.Шевченка В.С.Костенку, художникам М.А.Викову та О.І.Усенко.
Імена веселинівських вишивальниць П.І.Власенко та Г Ф Собачко-Шостак відомі далеко за межами Баришівщини, проте ознайомитися ще раз із їхнім життєвим шляхом можна, відвідавши читальний заклад.
Кілька випусків розповідають про гостролучан; актрису театру і кіно Л.Я.Богдан, співачку В.М.Галушку. Довідка «Шлях у безсмертя» присвячена учаснику Великої Вітчизняної війни Я.Богдану, який повторив подвиг Олександра Матросова.
Прославили Баришівщину доктор технічних наук, професор Д.М.Рабкін, працівниця обсерваторії у Таджикистані СІ. Герасименко, ім’ям якої названо одну із комет. Про них також підготовлені довідки.
Не забули і про героїв спорту -В.Бондаренка, уродженця Поділля, котрий здобув титул чемпіона світу з гирьового спорту, та майстра спорту з легкої атлетики СРСР І А.Костана, який проживав у Морозівці.
Наразі до випуску готуються довідки про професора Національного медичного університету Ф.Тишка та народного артиста СРСР О.Сердюка
Н.СКИДАН, провідний бібліограф центральнії 6іліотечної системи.

ІСТОРІЯ ШКОЛИ СЕЛА ПОДІЛЛЯ

admin — Sat, 20 Jun 2009 20:06:08 +0000

Перша школа в Поділлі відкрилася в 1892 році і була земською трирічною. Навчалися в ній тільки діти людей багатших. Усі ж інші залишалися поза межами освіти. Автору.невідомо, де була розташована школа і її розміри теж.
Ясна річ. що розміри цієї школи були недостатні для виконання закону «Про загальне і обов’язкове навчання». Тому під навчальний заклад використовували будинки панів То-мачинського (місце розташування – нинішній шкільний парк, самої будови давно немає), доходний дім (його ж) – сучасна будівля клубу – та Бухановського (вулиця Пушкіна, метрів приблизно тридцять за продуктовим магазином, від будови залишився фундамент з підвалом). Імовірно, під школу відводили ще якісь порівняно великі будівлі, наприклад, будинок священика Покровської церкви та інші.
У селі на той час мешкало приблизно дві тисячі жителів, дітей у сім’ях виховувалось значно більше, ніж тепер. Потрібні були вчителі. Тому в 1919 році поряд із семирічною школою починає діяти трудова школа другого ступеня з виробничим нахилом. На її базі у 1920 році Переяславський повітовий відділ народної освіти відкрив трирічні педагогічні курси, які проіснували до 1924 року. На курсах навчалася молодь із сусідніх сіл, що сприяло розвитку села як культурного центру. Серед викладачів були видатні люди. Один з них – Андрій Загродський, за підручниками якого вивчали українську мову в усіх освітніх закладах нашої країни в довоєнні і післявоєнні роки. Відомий поет Микола Зеров одночасно працював учителем у Баришівці і Війтовцях. Бував у Поділлі композитор Стецько – ректор Київської консерваторії. Деякий час працювала поетеса Дніпрова Чайка. У Війтовцях народилися і навчалися етнограф, доктор історичних наук Г.Ю.Стельмах, професор-офталь-молог М.І.Тихонович.
У1940-1941 навчальних роках Війтовецька семирічна школа стала середньою, але 8-10 класи вважалися вечірніми.
Після Великої Вітчизняної війни усе потрібно було починати спочатку (у вересні 1941 року в село ввійшли фашисти, а в жовтні цього ж року, залишаючи його, спалили школу).
Навчання проходило в шкільних будинках, що не згоріли, та в непристосованих приміщеннях. Школярам і вчителям було тісно, важко, голодно, холодно. Не було сучасних канцелярських товарів. Писали на клаптиках паперу, бузиною, паличками (славнозвісні невиливайки з’явилися пізніше). У1960 році збудували приміщення по вулиці Леніна. Чи призначалось воно під школу – невідомо, але використовувалось для навчання.
1972 року в мальовничому куточку села, в парку, де ростуть столітні дуби, могутні клени і липи, було збудовано і відкрито двоповерхову школу з просторими світлими класними кімнатами, обладнаними всім необхідним для навчання дітей. Згаданий парк належав раніше пану Томачинському, який мав садівника Андрія Павловича Барила. За розповідями старожилів, у парку були фонтани й інші архітектурні будівлі (альтанки, бесідки), а також окремі алеї: липова, каштанова, соснова. Свого часу вони мали поетичні назви: «Аллея грёз», «Аллея свиданий», «Аллея отчаянья» тощо. Андрій Павлович пізніше викладав біологію в Подільській школі. Хотів розповісти людям усе, що знав про подільський парк пана Томачинсьхого, та ніхто цим не цікавився. Зневірений старий спалив увесь свій архів. Це непоправна втрата для історії села Поділля.
У короткій газетній статті немає можливості викласти повну історію з іменами вчителів, зі справами піонери, комсомоли Подільської середньої школи. Щоправда, ці теми
Иемодні, та забувати сторінки історії теж не варто. Описувати сам парк немає потреби. Можна, звичайно, зазначити, що на території села Поділля, понад правим берегом річки Альти, розташовується 7-гектарний старовинний парк, закладений місцевими поміщиками в середині та відновлений наприкінці XIX століття. Окремі дерева (дуби), за свідченнями старожилів, сягають віку кількох сотень років.
Та чого варті слова, коли можна прийти й поглянути на всю цю красу, поезію живої природи.
Та й приходять. Останні майже 100 років ходять сюди дітлахи здобувати знання і атестат про середню освіту. Заодно дихають свіжим повітрям у безпеці від дорожнього руху. Біля річки Альти, як казав вірний янгол-охоронець парку Іван Олексійович Глінський, директор школи в 1977-1898 роках, – за ЗО метрів від стін школи плавають дикі качки, мешкає інша дика живність, у центрі села!!! Тож збережімо Подільську середню школу.

Б.ГЛІНСЬКИЙ.
Баришівські вісті 20 червня 2009 року

З ІСТОРІЇ СЕЛА ПОДІЛЛЯ

admin — Sun, 14 Jun 2009 18:28:28 +0000

Давня назва села Поділля - Війтовці. Дослідники вважають, що залюднення тут відбулося методом чистого народного заселення в ХІ-ХІ І ст. Сусіднє з Поділлям село Мазінки (Мажево) уже існувало в 1151 р. Цього року, згідно з літописом, йдучи на Переяслав, у ньому зупинився табором князь Ізяслав.
Поділля розташоване на відстані 2 км від Мазійок, з більшим у два рази населенням. І треба гадати, що воно також уже існувало в цю пору. Та люди мешкали тут давно, про це свідчать кургани III тис. до н.е. -1 тис. н.е.
На Придніпров’ї і в інших районах наприкінці XVI – першої половини XVII століття внаслідок припливу селян-втікачів і міської бідноти виникло багато нових хуторів, містечок, відроджено старі селища. На цей історичний період припадає й панування на Україні і в цьому ж районі польської шляхти. Тому, ймовірно, назва Війтовці походить від польського слова «війт» (староста).
Утікаючи від нестерпних умов життя в Речі Посполитій, утисків православ’я, закріпачення, люди селились і південніше. Небезпека набігів кримчаків, мабуть, лякала менше, ніж польська кабала та насильне окатоличення. При цьому вибиралися місця заболочені, щоб маги природний захист від можливих ворогів. Басейн річок Трубежу та Альти в ті часи якнайкраще відповідав цим умовам. Свою роль відігравало сусідство стародавнього міста русичів – Переяслава.
Люди отримали деякий захист, хоча й були негаразди – замала кількість орної землі (зауважте: зведення каскаду Дніпровських водосховищ назавжди змінило гідрографію краю). Селяни в ті часи непогано опанували методи місцевої меліорації полів.
Про село Війтовці вперше згадується у друкованих історичних матеріалах у 1722 році. А вже в 1740-му в книзі реєстру духовного закладу є запис про священика Покровської церкви с.Війтовець (а отже, був і приход) Петра Орнацького та його сина Андрія.
Згідно з кліровою книгою Полтавської єпархії сучасну будову храму Святої Покрови Пресвятої Богородиці було зведено в 1874 році за сприяння дворянина Томачинського. Та й інше його дітище існує донині – парк, що тепер належить Подільській ЗОШ 1-3 ст.
Дані взято з дослідження Григорія Івановича Левченка (дати невідомі), учителя російської мови і літератури Подільської середньої школи, автора початкового тексту «Історії села Поділля». П.Левченко в своїй книзі посилається на Київський центральний державний архів і Київську Історичну бібліотеку.

Б.ГЛІНСЬКИЙ.

Баришівські вісті 13 червня 2009 року

А на порозі юності – війна

admin — Thu, 16 Apr 2009 21:06:07 +0000

Війна 1941-1945 років – страшний наслідок протиріччя між двома диктаторами XX століття. Манія правити напів винищеним світом стала причиною цієї війни. На їхній совісті не одне знищене й перерване дитинство та юність. Війна увірвалася і у життя 16-річного сільського хлопця І.Я.Етенка та поставила поряд із дорослими – захищати свій край від фашистів.
Народився Іван Якович у 1925 році в селі Поділлі Баришівського району. З дитинства він цікавився поезією. У 9 років склав вірш:
Шумить вітер, шумить сад,
Летить листя – листопад,
Біжіть сюди, жовтенята, листячко гребти:
Все згрібайте, все складайте,
Жовте листячко згорить -
Шкідники загинуть вмить.
Із часом вступив до профтехучилища. Тоді юнакові здавалося, що біди не буде ніколи. Але радість літніх канікул, захоплення літературою, поезією, бажання отримати професію та інші звичайні події молодого життя перервали вибухи бомб та снарядів.
У перші дні війни Іван Якович пішов добровольцем на захист Києва. Незважаючи на юний вік, його взяли у 6-ту армію. Під Києвом копав протитанкові рови. Та під натиском добре озброєної і готової до війни німецької армії захисники міста відступили до Полтави. Хлопець двічі був поранений.
-Де вперше ви отримали поранення?
- Я був поранений у Полтаві на вокзалі. Після взяття фашистами міста 6-та армія розпалася.
Видужував у рідному селі. По закінченню лікування, як учасника боїв проти німців, весною 1942 року поліцаї внесли мене до списку на відправку в концтабір поблизу Гамбурга, де перебував до весни 1945 року. В квітні 1945-го ми з Миколою Гаценком із Волошинівки та моїм односельцем Павлом Ткаченком втекли під час транспортування в’язнів у Литву.
2 травня 1945 року попав у 38-му армію генерала Москаленка. Через добре знання німецької мови (у школі вчився на відмінно, а в концтаборі постійно чув німецьку мову) мене взяли у контррозвідку перекладачем.
А 8 травня нашу армію направили звільняти Прагу, де німці мали намір створити тимчасову владу. Незважаючи на те, що 9 травня Німеччина капітулювала, в околицях Праги бої тривали до 20 травня. 18 числа цього ж місяця штаб генерала Бондарева, при якому я служив, виїхав під Прагу, де велика кількість гітлерівців вирішила здатись у полон. Але есесівські частини чинили особливий опір: гарматним та кулеметним вогнем знищували як переможців, так і німецьких солдатів, які здавались у полон. Під час одного з таких боїв близьким вибухом снаряда я й був контужений.
Після одужання у складі тієї ж 38-ї армії, як перекладач, проходив строкову службу в Німеччині.
- Що можете ще сказати про страшні воєнні роки?
- Коли багато чого знав, то через секретність не міг розповісти, а тепер, коли говорити можна, більшість спогадів вже стерлися з пам’яті через вік та наслідки контузії. А ще після контузії дуже погіршився зір.
Війна – найстрашніше, що може статися в історії людства.

Записав М.ГРИЦЮК.
На знімку: 3 вересня 1947 року (І.Я.Етенко перший зліва).
Фото з архіву І.Я.Етенка.

ЧИ МИНЕ СПОКІЙНО ЛІТО В ПОДІЛЛІ?

admin — Thu, 02 Apr 2009 21:35:08 +0000

Про те, що в Поділлі літо в розпалі, переконуєшся, коли тількино в’їжджаєш до села районним автобусом і виходиш на першій зупинці. Здивовано крутиш головою в пошуках автобусної зупинки для пасажирів, а її вжелизень злизав. А ж, ні. Є павільйон: якась страшна сила затягла його далеко в бік і потрощила , як тільки змогла. Виходить, що з’явилася тут заїжджа енергія, яка постійно радує своїми вчинками батьків. А й справді, чим молоді зайнятись у спорожнілому селі з будинком культури, котрий постійно знаходиться на замку. Єдиний вихід – гайнути в сусіднюВеселинівку, тим більше, що в руках майже кожного молодика є моторний транспорт.
У Веселинівці, кажуть, із відпочинком трохи краще: більш сучасний будинок культури, регулярні дискотеки, а саме головне – в тому ж будинку зручно розташувалося кафе (зверніть увагу, під якою назвою) «Шалунья». Все було б добре, якби після відвідань «Шалуньи» на дорогах не калічилися і не гинули люди.
Можна було б не говорити про це, але в літню пору молодь в пошуках розваг і так званої «розрядки» все більше гуртується біля води, іхтознащо може втворити. Адже все село знає, яка біда причаїлася на дні старого водоймища.
Влітку можна побачити, як підлітки забавляються артилерійським порохом, так званими “макаронами”, котрі дістають із дна зарослого водоймища. Засипають порох у пусті консервні бляшанки, підкладають під лавки біля воріт і підпалюють… А ще гірше, коли в шкільному саду можна зіткнутися із артилерійськими болванками, з яких виплавляють тол. Хто і для чого це робить – невідомо.
Коли у вересні 1941 року Київське угрупування радянських військ, відступаючи на схід, потрапило в оточення, в селі та на навколишніх полях було покинуто багато артилерійської зброї. Німці відразу ж забрали й вивезли гарматні стволи як найбільш цінний метал. А тисячі снарядів і мін ще довго залишались обабіч доріг.
Коли випав сніг, так званий «трофейний» загін німців організував збір снарядів, що виднілися зпід білої ковдри. Примусили й мене, ще підлітка, ходити і вантажити важкі набої на сани, встелені товстим шаром соломи. Вивозили снаряди на середину добре промерзлого ставка і складали їх у величезні стоси. Як тільки потепліло, смертоносні і стоси опустилися на дно.
У перші повоєнні роки хлопці-відчайдухи, пірнаючи, умудрялися знімати із снарядних болванок гільзи, які потім за мізерну плату здавали заготовлювачам кольорових металів. А в полях ще довго вибухали і калічили людей залишені набої.
Тільки восени 1948 року в село нарешті прибув загін солдат із спецзавданням знешкодити небезпечне місце. Літо й осінь були засушливі, ставок обмілів, це сприяло солдатам. Двічі надень на березі гриміли вибухи. Солдати поїхали, очевидно, доповівши начальству про виконане завдання. Але вже досить швидко мешканці Поділля переконалися, що на дні водойми ще таїться смерть.
Знали про це і в райвійськкоматі, але вважали справу закритою. Якщо так, то чому в кінці 80-х років, коли розбагатілий радгосп запланував розчистити й окультурити старий ставок, викопаний селянами ще на початку XVIII століття за бажанням місцевого сотника Таволги як додатковий резерв для млина на Альті, начальство та меліоратори вирішили все-таки не випробовувати долю й за допомогою сучасної техніки викопали новий ставок поряд зі старим. Таким чином керівництво позбавилося страху перед можливою бідою.
На цьому можна було б ще раз зупинитися, якби на самому березі старої Альти, що в часи гайдамаччини, як писав Т.Шевченко «несла з України кривавії вісті», а тепер перетворилася в звичайнісіньке болото, куди люди звалюють всілякий непотріб, не притулилася велика сажалка, яку колись викопав місцевий поміщик В.Бухановський для потреб власної ґуральні. На дні цієї сажалки, колись оточеної розкішними вербами, а нині забито! господарським сміттям, лежить десятків зо два зенітних снарядів, залишених війною. Ще хлопчаком мені доводилось знімати із цих снарядів блискучі запобіжні ковпаки, з яких умільці виготовляли лампадки.
Періодично в пресі та по радіо сповіщають про випадково знайдені бомби та снаряди часів війни і, звичайно, про їх знешкодження. Чи дочекається такого повідомлення Поділля? Чи, може, війна нагадає про себе іншим способом?

Баришівські вісті Ч.КОРЧИНСЬКИЙ.

Ворована могила – козацький маяк.

admin — Fri, 20 Feb 2009 17:28:54 +0000

Відомо, що сармати, хозари, половці та інші кочові племена використовували більш ранні некрополі для повторних поховань. Цілком можливо, що й слов’яни ховали на вершинах скіфських курганів своїх воїнів і вождів. У багатьох народних піснях і думах є згадки про поховання в курганах козаків. До речі, у кожного козака на грудях висіла торбина з рідною землею. Якщо смерть знаходила козака на чужині, цією землею йому засипали очі.
Існують легенди про козацьке золото, сховане в курганах.
Із часів Київської Русі кургани використовувались у систему фігурних маяків. Адже нерідко з’являлися в наших краях східні зайди. А суцільних кордонів тоді в нашому розумінні не було. Селяни виходили в поле орати або збирати хліб з рушницею, шаблею або списом. Зайди нападали зненацька, невеликими загонами, тому доводилося важко. Для цього в степу було введено сторожову службу, щоб оповіщати про підхід ворога. Спершу чатували на курганах, потім стали зводити на низ дерев’яну вежу з драбиною. На вежі перебував вартовий, біля якого лежала в’язка сіна чи соломи. В руках він тримав трутень з кресалом або запалену люльку. Внизу стояв кінь. Інколи був напарник, теж з конем. Коли на горизонті з’являвся ворог і сторожа не спала, то відразу підпалювала смолоскип і кіньми втікала до своїх. Дим бачили на другій вежі, і теж запалювали вогнище. А звідти – до третьої вежі. Таким чином, дим і полум’я попереджали по небезпеку,що насувалася. Цікаво: 1723 року військова колегія вирішила вдосконалити цю систему. Було наказано спороджувати на відстані 100-150 саженів (200-300 метрів) один від одного маяки піраміди, варти яких попереджали про небезпеку в разі татарського нападу. Маяки повинні бути: “В вишину по три сажня трехаршинных везде по граничным местам, форпостах, караулах, по большим і малим дорагам,од тех же форпостов лежачих, строили в таком расстоянии, чтоб один маяк от другого горящий был виден”. Таким чином, звістки про появу ворога швидко доходили до редутів, форпостів, сіл і містечок. Вони негайно починали готуватися до оборони,населення ховалося за стіни укріплення-фортець.

На території Баришівського району кургани ІІІ тис. до н.е. – І тис. н.е. знайдені біля Бзова, Більшовика, Веселинівки, Лукашів, Лукянівки, Малої Тарасівки, Масківців, Перемоги, Поділля, Рудницького, Садового, Хмельовика, Ярешок. Численні знахідки зі скіфських поховань, виявлених біля с.Перемоги, експонуються у Бориспільському історичному музеї. Закрема, це ножі з кістяною ручкою, залізні браслети,залишки жертовної їжі, кістяні і металеві прикраси до браслетів, залізні шпильки, чорнолаковий конфор, бронзові дзеркальця. У похованні скіфського воїна тут представлено бронзовий наконечник, стріли, залізні ножі та наконечники дротика і списа, витоки (кінцівки), дротики, фрагменти бойового списа.
Із жіночого поховання у вітрині музею представлені бронзовий наконечник стріли, залізний ніж, глиняна посудина, бронзове прясельце, намистини, глиняні прясла, фарба (охра), наконечник дротика і списа, залишки втоків і вудила.

Ми вже згадували про бзівськи кургани, розташовані по обидва боки від траси Київ-Харків, при виїзді із Бзова в напрямку Іванкова. Найбільшим курганом у цій місцевості є Воронова могила. Про її появу збереглися легенди. Одна з них розповідає про несподіваний половецький напад. Налетівши, наче зграя коршунів, вони зруйнували і пограбували селище, забрали коней. Тих, хто чинив опір, порубали на місці і зникли так швидко, як і з’явилися. Не встигли русичі навіть згуртуватись, щоб хоть якось захистити себе і свої помешкання. Тільки гіркі сльози, крик і відчай залишили після себе нападники. А коли влігся тривожний лемент і горе тяжким каменем впало на душу кожному, тоді поселенці, що залишились живими, зібралися на березі річки на спільну раду, вирішувати, як далі жити. Дійшли згоди збудувати навколо селища міцну фортецю, щоб було де сховатися і боронитися від половців. Весь люд зібрався з реманентом біля сріблястої Ільти. І заходилися копати і довбати землю, забивати кілля, закладати латами, щоб земля не осипалась. А коли земляний вал з глибоким ровом охопив поселення, жінки пішли працювати в поле, а чоловіки зайнялися частоколом. Будували входи з усіх сторін. Ціле літо не згасала робота. Коли ж укріплення було завершено, знову зібралися всі до гурту, щоб вожака вибрати. Хтось запропонував кмітливого і сильного Ворона. Натовп поселян дружно погодився. Так народилася легенда про мужнього воїна Ворона. Вперше про нього задали “Полтавские епархиальные ведомости” за 1904 рік.
За іншою легендою, це був розбійник Ворок. Коли князь Володимир прийняв християнську віру, Ворон теж долучився до неї. І жив він в укріпленні, обнесеному високим земляним валом, по дорозі між Києвом і Переяславам. Але під час одного з набігів печенігів вбили його.

Ще одна легенда повідомляє, що нападники вбили його дружину Любку, котра вийшла з укріплення на берег річки. Тепер ця річка називається Любка. Інші легенди розповідають про козака Ворона і його дружину Любку.
На думку місцевих краєзнавців, цей курган був насипаний козаками для спостереження. 1977 року його дослідили археологи.
Тепер можна із сумом спостерігати, як курган руйнується внаслідок природніх явищ та господарської діяльності людини. Отже, як бачимо, на прикладі Воронової могили, маяки або фігури (як прозвали їх у народі) козацького телеграфу, що діяв на десятки-сотні кілометрів, були виставлені і в нашій місцевості. Зараз це поле рівне, з вибалками і невеликими долинами. Тож тут видно далеко. Цікаво, що неподалік, в урочищі Нечаївщина на межі Бориспільського і Баришівського районів, справді розміщувалось поселення часів Київської Русі. 1925-го і 1981 року при частковому археологічному дослідженні знайдено багато уламків посуду, шматки овруцького рожевого сланцю (шиферу), з якого виготовляли прясельця, перепалену глину, металевий шлак і бруски, уламок металевого серпа, кістки тварин. Це поселення ХІІ-ХІІІ ст. забезпечувало продуктами давньоруське городище, розміщене на трохи підвищеній місцевості біля однойменного урочища по дорозі з Іванкова на Кучаків.

О.Синиця
член товариства “Просвіта”,
с.Морозівка

Свято однієї вулиці, або день Пашківки.

admin — Wed, 01 Oct 2008 16:08:22 +0000

У кожного села Баришівщини є своя історія. Має свій життєпис і Поділля. В історії цього населеного пункту було дописано ще кілька сторінок, зокрема про життя Пашівки (кутка в селі).
Поділля, давня його назва Війтовці, уже існувало в XII столітті. 7 березня 1946 року указом Президії Верховної Ради УРСР назву Війтовці замінено на Поділля.
Зараз село має окремі вулиці, а колись були кутки, кожен з яких по-своєу називався Красний хутір, Лапівка, Круті, Бойківка, Оранацька, Шамшурівка, Пашківка, Гайовище, Гайовище, Мужва, Волфа, Мудраківка.
На кожному кутку селяни жили цілими родами. Наприклад, на Пашківці (тепер вулиця Шевченка) мешкали Шамшури, Шуми, Безхлібні, Ціленки, Стельмахи, Лапи, Швеці,Чередніченки, Гордієнки, Етенки, Іваненки, Панталії, Яременки.
Загалом селяни займались хліборобством, але кожен рід знався на якомусь ремеслі: теслі, шевця, кравця. Приміром, Яків Мудрак на скрипку гарав, свій талан він передав сину, дочці та внукові – Івану Яковичу Мудраку, Ользі Яківній Мудрак і Юрію Івановичу Мудраку.
Часто роди жили великими сім’ями. Наприклад, у хаті Лап мешкало дві сім’ї через сіни: Дмитро Дем’янович Лапа та Микита Дем’янович Лапа, або будувалися поруч, як це було у Стельмахів.
Крім цих даних, від старожителей дізнались про голодні 1932 – 1933 роки, а також про життя села у 1941 – 1955 рр. У повоєний час селяни вижили завдяки дружбі, взаємо-виручці та пісні.
Кожен куток мав свої таланти та золоті голоси, які залишилися і донині. Ще можуть і сьогодні зачарувати своїми голосами пашківчани. Біля святкового вогнища, де в казані закипав борщ, зібрались односельці від 9 до 90 років. Сільський голова Володимер Григорович Бондаренко привітав усіх присутніх з урочистою подією, а Ольга Василівна Мудрак розповіла історію вулиці. Також за цією вулицею можна прогулятись, автотранспорт вас доставить до щонайближчих кімнат відпочинку.
Після цього почалось свято, на яке завітали досвідчені гармоністи: Іван Якович Мудрак, Анатолій Ілльович Бурхан. А згодом ініціативу в свої руки взяв Юрій Іванович Мудрак, до нього приєдналися Микола Іванович Прокопенко – їхні пісні на своїх крилах несли то радість, то смуток.
До пізнього вечора лунали пісні, чулися дзвінкі дитячі голоси, а багаття гарячими язиками полум’я освітлювало вечірнє небо.

Л.Прокопенко
“Баришівські вісті” 13 вересня 2008 року