смт.Баришівка, Барышевка » Веселинівка

Знайдено та знешкоджено небезпечні предмети

admin — Wed, 12 May 2010 18:12:39 +0000

Третього травня 2010 року поблизу с. Борщів були знайдені вибухонебезпечні предмети часів ВВВ. 9 одиниць снарядів, 3 гранати, 38 мінометних мін. Для їх знешкодження була викликана група піротехніків із м. Києва, які зробили свою справу
по ліквідації небезпеки.

10 травня 2010 року в полі біля с. Веселинівка теж знайшли чимало одиниць боєприпасів, які залишилися від війни.
Робота по їх знешкодженню проводиться.

Баришівський РВ ГУ МНС України звертається до всіх мешканців району із застереженням. Коли доведеться викопати
залізний невідомий предмет, негайно повідомте про це рятувальну службу -101.

Ні в якому разі не проводьте дальших розкопок. Такі предмети не можна переносити з місця на місце – це небезпечно!
Територію де знаходиться вибухонебезпечний предмет потрібно обгородити червоною стрічкою, не пускати туди дітей, худобу. Викликати рятувальну службу та чекати їхньої прибуття.

Шановні батьки!

Останнім часом зросла кількість пожеж та інших ситуацій, на яких гинуть та травмкються діти. Незабаром розпочнуться літні канікули. У дітей появиться багато вільного часу для відпочинку та розваг.Доречним буде проявити неабияку пильність батькам , так як в таку пору року діти часто попадають у різні ситуації. Хочеться зазначити, що гинуть і травмуються діти не лише на пожежах , а й під час купання влітку, під час катання на велосипедах, скутерах.

Отож не залишайте дітей без нагляду, навчайте їх обережності поводження з вогнем, на воді, з електро- та газоприладами. Подбайте про їх безпеку на дорогах, особливо тоді, коли діти використовують транспортні засоби.

Галина Голік,
Інспектор ВНПД
Баришівського РВ ГУ МНС

джерело http://www.baryshivka.net.ua/

НАД ВЕСЕЛИНІВКОЮ ВІЄ ВІТЕР ЗАБУТТЯ…

admin — Sat, 16 Jan 2010 01:22:25 +0000

Автор: Лідія ДЯЧЕНКО

Приїхали в те село,

Щось мені не весело.

Укр. нар. пісня

Веселу назву село одержало у 50-ті роки минулого століття, а до того часу було відоме як Скопці. Можливо, в ньому й справді жили скопці? Можливо, інша таємниця криється у дивній назві…

У 60-ті роки на території села, а точніше — нинішньої школи, розкопавши одну з величезних могил, археологи дійшли висновку, що рештки видобутих речей належать часам турецької неволі. На жаль, розкопки на тому й припинилися. Не зізнається, де осіли награбовані нападниками скарби нашого краю, і висохла річка Альта. Разом із викраденими цінностями, поглинула вона ворожі судна поблизу Скопців. З часом змінила русло, а пізніше зникла і сама.

Побутує думка, що від назви старовинної зброї — дарди — поширене у Веселинівці прізвище Дарда. Схожу назву має й одна з могил неподалік села — Дардиха.

Проте є ближчі, не до кінця зруйновані вітрами забуття часи (кінець XIX—середина ХХ ст.), про які слід згадати, поки не пізно.

До Жовтневого перевороту скопчани обробляли землю, плекали сади, виноградники, які належали поміщиці Анастасії Василівні Семиградовій. Вона мешкала у просторому світлому будинку, що напівзберігся дотепер, і… будувала. Лікарню, школу, вчительський будинок, паровий млин (не встигла закінчити). «Така-сяка» багачка намагалася давати освіту сільській голоті лише за те, що діти влітку випасатимуть їй худобу. Про високий рівень підготовки як викладачів (навіть із-за кордону), так і школярів свідчить диплом однієї з випускниць гімназії. Він зберігся до наших днів. До чималого переліку дисциплін входить і рукоділля.

«Золоті руки» Анастасія Василівна вміла помітити і підтримати. Завдяки саме їй світ побачив роботи Ганни Собачко-Шостак, Параски Власенко, Наталії Вовк та інших талановитих скопчан, а село стало осередком ткацтва та килимарства у районі.

Про творчий шлях кожної з майстринь детальніше розповідає у своїх трудах мистецтвознавець Будник-Сіверський.

Та навіть генії не вічні. Але, на жаль, вшановувати і берегти пам’ять про них — обов’язок лише знекровленого перебудовами села, де починалося становлення митців.

Старесенький будиночок (колишній маєток Семиградової) перетерпів найабсурдніші метаморфози: світлиця—комуна—гуртожиток—клуб—ясла—шорня (роки колективізації) — комора (голод 33-го) — і, нарешті, шкільна бібліотека та перші-треті класи загальноосвітньої школи. Він пам’ятає всіх, кому давав своє тепло. Пам’ятає портрет «батька всіх народів», зображеного на власній стелі племінником Ганни Федосіївни — Іваном Сидоровичем Собачко (розвитку його таланту перешкодила війна). Не забувають стіни і Ганну Йовхимівну Дериболот, яка відтворила портрет кривавого вождя на килимі.

І Г.Дериболот і її сестра Зінаїда Дроботенко (вишивальниця) вкладали у мистецтво не тільки душу, вони віддали йому і свій зір.

Перед Жовтневою розрухою А.Семиградова виїхала до Москви, а згодом допомогла перебратися туди і Г.Собачко-Шостак, де майстриня продовжувала творчо працювати. Син Ганни Федосіївни чимало зусиль доклав, щоб столиця Росії допомогла зберегти пам’ять (бодай у граніті!) про його малограмотну і водночас таку геніальну матір.

А ось Параска Власенко, мовчазна красуня-художниця, всю себе присвятила лише мистецтву. Не дочекавшись коханого з війни, вона знайшла собі розраду в малюванні. Скромна і замкнута, у своїй творчості вона щедро розкривалася квітковим розмаїттям краси та любові. Ніхто не розгледить у роботах майстрині її майже трагічної долі. Не позначилися на квітучих полотнах ні голодування, ні поневіряння на окупованій загарбниками батьківщині. Мати згадує, як у 1942 — 1943 рр. вона мешкала з художницею в одному бараці. На зауваження, навіщо та малює на стінах після важкої роботи, тьотя Паша незмінно відповідала: «Війна колись-таки скінчиться, тому не можна втрачати професійних навиків». Ось так у найскрутніші хвилини життя, коли все рідне довкілля ревло і стугоніло від вибухів (навіть Гайдар у своїх спогадах відзначив, що у боях за Скопці втратив найбільше друзів), художниця рясно сіяла свої дивні квіти, звеселяючи ними серця поневолених, як і вона, земляків.

На жаль, не розкаже, навіть не нагадає нашому сучасникові про цю жінку меморіальна дощечка на якійсь зі стін будинку неподалік Києво-Печерської лаври, де жила і працювала Параска Власенко разом із народною майстринею-килимарницею Наталією Вовк. Не збереглася й могилка на Байковому цвинтарі. Художниця непомітно перейшла у свої квіти.

Скромно доживають віку талановиті килимарниці Лукина Сафонова (Собачко) та Марія Щур…

Прізвище відомого українського письменника В.Дарди, також уродженця Скопців, таїть у собі сиву і нелегку долю села. Долю, яка стосується всієї України, а не лише маленького гурту людей, зацікавлених у збереженні світлої пам’яті про своїх геніальних земляків. Скопчанам є що показати сучасникові, та й напівзруйнованому будиночку не звикати до найнесподіваніших перетворень. Відродись він Музеєм народних ремесел — воскресли б у пам’яті далекі й несправедливо забуті часи наших талановитих пращурів. І, може, легше було б йому, розгубленому, самоідентифікуватися, як тепер кажуть, і визначити нарешті для себе таку потрібну національну ідею…

Про нашу проблему знають у Лізі українських меценатів, у Державній службі охорони культурної спадщини і, звісно ж, у Переяславській облдержадміністрації. Руки не простягнув ніхто. А час невблаганно руйнує пам’ятники і пам’ять.

Г. Ф. Собачко-Шостак Виставка творів

admin — Sat, 16 Jan 2010 01:19:47 +0000

До 125-річчя від дня народження (1883 – 1965).
31 жовтня 2008 р. – 15 січня 2009 р.

Г. Ф. Собачко-Шостак

Серед славетних імен українських народних митців ХХ ст. ім’я Ганни Собачко-Шостак посідає особливе місце. Творчість народної майстрині – унікальне явище не лише в історії української, а й світової культури. Художник яскравого індивідуального самовияву, вона віртуозно володіла лінією, ритмом, кольором. Образи її композицій співзвучні сьогоденню й водночас пов’язані із прадавніми пластами народної культури. “Твори Собачко-Шостак – золота сторінка в історії українського мистецтва”, – сказав про неї письменник Михайло Стельмах.

Життя майстрині у мистецтві тривало більш ніж півстоліття, зазнало декілька етапів свого розвитку й щораз спалахувало з новою силою.

Г. Ф. Собачко родом з відомого центру народного мистецтва – с. Скопці Баришівського повіту Полтавської губернії (нині с. Веселинівка Київської обл.). Творчий шлях розпочала в навчально-показовій килимовій майстерні, відкритій у 1910 р. у рідному селі, в маєтку поміщиці А. В. Семиградової. Художнім процесом майстерні керувала професійний художник Є. І. Прибильська. Демократична спрямованість, всебічна обізнаність Є. Прибильської та А. Семиградової, їх постійні контакти з художниками-авангардистами визначали основну діяльність навчально-показової майстерні.

Дарунок землі 1911 р. папір, акварель, гуаш

Виноград 1918 р. папір, акварель, гуаш.

Святковий вечір 1915 р. папір, акварель, гуаш

Незабутні квіти 1917 р. папір, акварель, гуаш.

Квіти у вінку 1917 р. папір, акварель, гуаш

Рожеве сяйво 1917 р. папір, акварель, гуаш.

Як художниця, Ганна Феодосіївна, безумовно, виросла на ґрунті народної культури. Проте, великий вплив на її творчість мали енергійні авангардистські пошуки декоративного трактування орнаменту її вчительки Євгенії Прибильської. У доробку Г. Собачко є композиції, виконані під впливом настінного малювання. Проте, форма та щільне заповнення площини орнаментальними елементами у творах майстрині, безперечно, пов’язані з полтавськими килимами та вишивками. Будуючи свої композиції на домінанті кольорових плям і варіантності різних за розмірами та конфігурацією «примхливих» квітів та листя, майстриня ніби розтинає квіти на складові, а потім збирає їх по-новому, досягаючи за допомогою ліній та кольорових сполучень відчуття або рівноваги, або динаміки та руху. На деяких панно пелюстки квітів непомітно, безперервно, з волі автора, трансформуються в образи птахів, комах, риб, фантастичних істот, іноді людини. Усі зображення сплетені воєдино, що викликає асоціації зі стародавніми тератологічними орнаментами. Перед нами живописно-декоративні фантазії, в яких відчувається присутність чогось незбагненного і які живуть за своїми законами, в особливому світі.

Декоративне панно 1922 – 1923 (?) р. папір, акварель, гуаш

Нові квіти 1923 р. папір, акварель, гуаш.

Сердиті птиці 1922 р. папір, акварель, гуаш

Яблука 1922 р. папір, акварель, гуаш.

Г. Ф. Собачко-Шостак брала участь у багатьох виставках, які відбувалися в першій чверті ХХ ст. в Росії, Україні та за кордоном. У 1920-х роках її твори експонувались у Франції, Німеччині, Чехії, Великій Британії.

Декоративне панно 1935 р. папір, акварель, гуаш.

1932 року, за підтримки Є. Прибильської, майстриня з родиною переїздить до Підмосков’я (селище Черкізово), де починає працювати на фабриці набивних тканин. Вона – учасник Першої республіканської виставки 1936 р. (Київ, Москва, Ленінград (нині Санкт-Петербург). 1937 р. її твори експонували на Міжнародній виставці в Парижі. За внесок у розвиток народного мистецтва України та участь у виставці 1936 р., Г. Ф. Собачко-Шостак одна з перших отримала звання «Майстер народного мистецтва УРСР» , а за участь у Декаді українського мистецтва та літератури в Москві їй присуджено І премію та відзначено Дипломом І ступеня.

Риба 1964 р. папір, акварель, гуаш, туш

Щасливий час 1964 р. папір, акварель, гуаш

Зустріч у квітах 1963 р. папір, акварель, гуаш, туш

Жар – птиці 1964 р. папір, акварель, гуаш, туш

Новий період творчого злету таланту Ганни Феодосіївни припадає на останні роки життя. Вісті з України, віднайдені ранні роботи, які зберегла Є. Прибильська, інтерес та увага науковців – все це стало досить сильним стимулом для творчої натури, імпульсом до праці, і 80-літня майстриня знову серйозно береться за пензель. В результаті народжується нова серія робіт «Квіти України». 1963 року її твори експонували на Республіканській виставці народного мистецтва, а 1964-го – на виставці, присвяченій 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Вони мали великий успіх і 1965р. були висунуті на премію ім. Т. Г. Шевченка. У цей період її композиції стають гранично насичені кольором, в них відчувається неповторна індивідуальність, особливе світобачення автора. На рівні підсвідомого художниця творила власний міф прекрасного. Перед нами феєрії барв та орнаментальних елементів. Це не тільки ліричні твори, а й монументальні, до деякої міри епічні. Серед них, як і в 1920-ті рр. ми бачимо шедеври орнаментального декоративного мистецтва.

За своє довге життя художниця створила багато високохудожніх творів. У Музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається унікальна колекція робіт Ганни Феодосіївни Собачко-Шостак. Упродовж більш ніж п’ятидесяти років музей веде велику роботу з популяризації мистецького надбання майстрині. Її твори експонувалися більш ніж на 40 музейних виставках як в Україні, так і в багатьох містах колишнього Радянського Союзу та за його межами. Серед них виставки у Франції, Угорщині, Канаді, Чехословаччині, Румунії, Бельгії, Австрії, Данії, Португалії, Югославії, Німеччині, Польщі та США. Організовував Музей і персональні виставки автора.

Олена Шестакова

Топоніми рідного краю (Веселинівка)

admin — Sat, 23 May 2009 14:50:13 +0000

Історія залишав сліди на географічній карті планети. Не обов’язково це руїни стародавніх замків чи атрибути численних воєн. Це ще і топоніми – назви географічних об’єктів, які містять різну інформацію про життя і діяльність людей. Вони як люди: бувають відкритими і щедрими, а бувають мовчазними, таємничими, неохочими до спілкування.
Мандруючи вулицями і провулками Веселинівки, його околицями, ми наче здійснюємо подорож дорогами минувшини.
Село наше мас кількасотрічну історію і попередня його назва Скопці й досі не має однозначного пояснення. Виводять її і від найменування релігійної секти скопців (що сумнівно), і від характеру рельєфу (копці – ямки; люди з копців), і від назви гончарних виробів – скопців (широких глечиків з вушками), і від птаха скопи, що мешкав на берегах річки Альти. Цікаво, що на польських середньовічних картах наш населений пункт позначено як Копіци.
Найдавнішим місцевим топонімом є, безперечно, назва легендарної річки Альти. Щоправда, місцеві жителі іменують її Ільтицею.
На заході села – болото Городище. Поряд з ним міститься археологічна пам’ятка – городище XII століття. Зв’язок з назвою болота очевидний.
Найчастіше веселинівські топоніми утворювались від імен, прізвищ, прізвиськ. Це назви вулиць: Шумова Гребля, Глабцьова. Валійова. Дарди; назви урочищ і долин: Петрова Лоза, Мар’їна Долина, Нечайове; колишніх хуторів: Власів. Буримин. Мелешків.
Деякі топоніми свідчать про економічну діяльність людини. Наприклад, вулиця Борошняна. Очевидно, назва вказує на наявність млинів у тій частині села чи дороги, якою селяни перевозили борошно. На початку XX століття поблизу села існувало підприємство з виробництва цегли. Підприємства давно немає, а назва місцевості залишилася -«Кирпичний Завод»
Інколи топоніми вказують на професію чи рід занять особи, яка володіла певною ділянкою землі. Приміром, на південь від Веселинівки є урочище Дякове.
Топоніми розкажуть і про архітектурні особливості певної вулиці чи провулку. Частина вулиці Леніна, на якій розмістилися корпуси Веселинівської школи, раніше мала назву Частокіл.
Форма географічного об’єкта тільки зрідка надихала наших земляків на вигадки. Можна згадати урочища Косе, Круте, Штани. Остання назва, до речі, свідчить і про почуття гумору, яке притаманне веселинівцям.
Підтверджуємо цю думку ще одним фактом: куток на західній околиці села жителі назвали Голопузівка. Проте це може вказувати і на соціальний статус мешканців кутка.
Перші пореволюційні роки теж залишили слід у топонімічному словнику села. У 20-х роках XX століття у Скопцях було утворено сільськогосподарську комуну. Для її членів у маєтку поміщиці Семиградової відкрили гуртожиток. Комуна незабаром припинила своє існування, а пам’ять про неї зберігається у назві кутка -Комуна. Тільки вимовляють її кутчани на російський лад – Камуна.
Період колективізації також залишив свій відбиток. На території села Існувало кілька колгоспів. Нагадують про них назви своєрідних «мікрорайонів» – Жовтень, Калінін, Петровський, Горький, Сімнадцятий. ЦІ топоніми утворені від найменувань колективних господарств – «Жовтень».
ім. М.Калініна. їм. Г.Петровського. ім. М .Горького, ім. XVII партз’їзду.
Людська пам’ять неохоче фіксує трагічні події на географічній карті. Велика Вітчизняна війна згадується лише в одній назві -Горіле. Ця місцевість пам’ятна селянам через велику пожежу військової техніки, розбомбленої фашистською авіацією, а також післявоєнними драмами: дитячим каліцтвом та смертями внаслідок необережної поведінки з боєприпасами.
Серед заболочених просторів біля Веселинівки є острівець Пантантура Найімовірніше – це перекручені французькі сповз «ponton» і «tour», тобто міст і башта. Старожили розповідають, що, дійсно, існував там міст із баштою, споруджений за часів поміщиці Семиградової.
Побіч через кількасот метрів, — місцевість з промовистою назвою Острови.
Є топоніми у веселинівському краї з поетичним забарвленням -Чорнобривцева Долина, Криниця, Юркова Дорога, Благодухів-ка. Красна Нива, Медове Болото.
У 50-90 роках кількість нових назв – мінімальна. Старі історичні назви вулиць дублюються офіційними, стандартними, що характерні для всіх населених пунктів України. Змінено було і назву села. Із 1946 року Скопці стали Веселинівкою.
Після трагедії на Чорнобильській АЕС для постраждапих було споруджено будинки, які утворили куток, що став називатися «Чорнобильський посьолок».
З’явилися вулиці, названі на честь видатних земляків: Ганни Собачко-Шостак, генерала Сергія Буряка.

В.ТУЧИК,
вчитель української мови Веселинівського НВО.
Баришівські вісті 23 травня 2009 року

Ворована могила – козацький маяк.

admin — Fri, 20 Feb 2009 17:28:54 +0000

Відомо, що сармати, хозари, половці та інші кочові племена використовували більш ранні некрополі для повторних поховань. Цілком можливо, що й слов’яни ховали на вершинах скіфських курганів своїх воїнів і вождів. У багатьох народних піснях і думах є згадки про поховання в курганах козаків. До речі, у кожного козака на грудях висіла торбина з рідною землею. Якщо смерть знаходила козака на чужині, цією землею йому засипали очі.
Існують легенди про козацьке золото, сховане в курганах.
Із часів Київської Русі кургани використовувались у систему фігурних маяків. Адже нерідко з’являлися в наших краях східні зайди. А суцільних кордонів тоді в нашому розумінні не було. Селяни виходили в поле орати або збирати хліб з рушницею, шаблею або списом. Зайди нападали зненацька, невеликими загонами, тому доводилося важко. Для цього в степу було введено сторожову службу, щоб оповіщати про підхід ворога. Спершу чатували на курганах, потім стали зводити на низ дерев’яну вежу з драбиною. На вежі перебував вартовий, біля якого лежала в’язка сіна чи соломи. В руках він тримав трутень з кресалом або запалену люльку. Внизу стояв кінь. Інколи був напарник, теж з конем. Коли на горизонті з’являвся ворог і сторожа не спала, то відразу підпалювала смолоскип і кіньми втікала до своїх. Дим бачили на другій вежі, і теж запалювали вогнище. А звідти – до третьої вежі. Таким чином, дим і полум’я попереджали по небезпеку,що насувалася. Цікаво: 1723 року військова колегія вирішила вдосконалити цю систему. Було наказано спороджувати на відстані 100-150 саженів (200-300 метрів) один від одного маяки піраміди, варти яких попереджали про небезпеку в разі татарського нападу. Маяки повинні бути: “В вишину по три сажня трехаршинных везде по граничным местам, форпостах, караулах, по большим і малим дорагам,од тех же форпостов лежачих, строили в таком расстоянии, чтоб один маяк от другого горящий был виден”. Таким чином, звістки про появу ворога швидко доходили до редутів, форпостів, сіл і містечок. Вони негайно починали готуватися до оборони,населення ховалося за стіни укріплення-фортець.

На території Баришівського району кургани ІІІ тис. до н.е. – І тис. н.е. знайдені біля Бзова, Більшовика, Веселинівки, Лукашів, Лукянівки, Малої Тарасівки, Масківців, Перемоги, Поділля, Рудницького, Садового, Хмельовика, Ярешок. Численні знахідки зі скіфських поховань, виявлених біля с.Перемоги, експонуються у Бориспільському історичному музеї. Закрема, це ножі з кістяною ручкою, залізні браслети,залишки жертовної їжі, кістяні і металеві прикраси до браслетів, залізні шпильки, чорнолаковий конфор, бронзові дзеркальця. У похованні скіфського воїна тут представлено бронзовий наконечник, стріли, залізні ножі та наконечники дротика і списа, витоки (кінцівки), дротики, фрагменти бойового списа.
Із жіночого поховання у вітрині музею представлені бронзовий наконечник стріли, залізний ніж, глиняна посудина, бронзове прясельце, намистини, глиняні прясла, фарба (охра), наконечник дротика і списа, залишки втоків і вудила.

Ми вже згадували про бзівськи кургани, розташовані по обидва боки від траси Київ-Харків, при виїзді із Бзова в напрямку Іванкова. Найбільшим курганом у цій місцевості є Воронова могила. Про її появу збереглися легенди. Одна з них розповідає про несподіваний половецький напад. Налетівши, наче зграя коршунів, вони зруйнували і пограбували селище, забрали коней. Тих, хто чинив опір, порубали на місці і зникли так швидко, як і з’явилися. Не встигли русичі навіть згуртуватись, щоб хоть якось захистити себе і свої помешкання. Тільки гіркі сльози, крик і відчай залишили після себе нападники. А коли влігся тривожний лемент і горе тяжким каменем впало на душу кожному, тоді поселенці, що залишились живими, зібралися на березі річки на спільну раду, вирішувати, як далі жити. Дійшли згоди збудувати навколо селища міцну фортецю, щоб було де сховатися і боронитися від половців. Весь люд зібрався з реманентом біля сріблястої Ільти. І заходилися копати і довбати землю, забивати кілля, закладати латами, щоб земля не осипалась. А коли земляний вал з глибоким ровом охопив поселення, жінки пішли працювати в поле, а чоловіки зайнялися частоколом. Будували входи з усіх сторін. Ціле літо не згасала робота. Коли ж укріплення було завершено, знову зібралися всі до гурту, щоб вожака вибрати. Хтось запропонував кмітливого і сильного Ворона. Натовп поселян дружно погодився. Так народилася легенда про мужнього воїна Ворона. Вперше про нього задали “Полтавские епархиальные ведомости” за 1904 рік.
За іншою легендою, це був розбійник Ворок. Коли князь Володимир прийняв християнську віру, Ворон теж долучився до неї. І жив він в укріпленні, обнесеному високим земляним валом, по дорозі між Києвом і Переяславам. Але під час одного з набігів печенігів вбили його.

Ще одна легенда повідомляє, що нападники вбили його дружину Любку, котра вийшла з укріплення на берег річки. Тепер ця річка називається Любка. Інші легенди розповідають про козака Ворона і його дружину Любку.
На думку місцевих краєзнавців, цей курган був насипаний козаками для спостереження. 1977 року його дослідили археологи.
Тепер можна із сумом спостерігати, як курган руйнується внаслідок природніх явищ та господарської діяльності людини. Отже, як бачимо, на прикладі Воронової могили, маяки або фігури (як прозвали їх у народі) козацького телеграфу, що діяв на десятки-сотні кілометрів, були виставлені і в нашій місцевості. Зараз це поле рівне, з вибалками і невеликими долинами. Тож тут видно далеко. Цікаво, що неподалік, в урочищі Нечаївщина на межі Бориспільського і Баришівського районів, справді розміщувалось поселення часів Київської Русі. 1925-го і 1981 року при частковому археологічному дослідженні знайдено багато уламків посуду, шматки овруцького рожевого сланцю (шиферу), з якого виготовляли прясельця, перепалену глину, металевий шлак і бруски, уламок металевого серпа, кістки тварин. Це поселення ХІІ-ХІІІ ст. забезпечувало продуктами давньоруське городище, розміщене на трохи підвищеній місцевості біля однойменного урочища по дорозі з Іванкова на Кучаків.

О.Синиця
член товариства “Просвіта”,
с.Морозівка