Історія села Сулимівки нерозривно пов’язана з життям і діяльністю численних поколінь Сулимів. Причетні вони і до історії Морозівки. їхні колишні землі впритул примикають до Морозівки, впираючись у залізничне полотно.
1622 року Сулима збудував у селі Покровську церкву – єдину пам’ятку архітектури початку XVII ст. на Лівобережній Київщині, яка збереглася до наших днів.
Розбудовуються сусідні Лебедин і Кучаків. Історик О.Стороженко пояснював походження цих назв традиційно: за прізвищами перших поселенців – Лебедя І Кучака.
За іншими версіями, назву Лебедину дав козацький полковник Гамалія, засновник села, за назвою місцевості на Сумщині, звідки він був родом. А Кучаків – від болотистої кучкуватої місцевості.
Село Лебедин з усіх боків оточене болотами та луками. А колись, як свщчать письмові джерела, тут були і ліси. У центрі села — куточок незайманої природи — ставок (місцеві називають його «заповідником пернатих»). З ранньої весни і до пізньої осені на широкій заплаві ставка хлюпочуться качки, лисухи, чирки. Полювання на птахів тут заборонено. Присутність пернатих у самому центрі села ніби нагадує про його ліричну назву.
Природні умови, місце розташування Кучакова Лебедина робили їх малодоступними, ізольованими від навколишнього світу. Села були малолюдні, поселенці будували свої хати на нечисленних пагорбах. Щоб заселити ці місця, пани звозили людей звідусіль. За часів козаччини Кучаків належав до Бориспільської сотні, а Лебедин – до Баришівської.
1630 року вперше згадується в історичних документах Сезенків. З часів гетьмана Івана Сулими відома Власівка.
Нагадаємо: царською грамотою від 27 січня 1668 року було надане «пустое место» для заселення на території нинішнього Бзова. На перший погляд, ця версія нібито правильна. Факт «пустого места» на території села зафіксовано і царською грамотою, і матеріалами Генеральної ревізії 1729 року. Комісія розглядала справи про походження маєтностей з метою (за можливістю) вилучати їх із власності до казни гетьмана, тому вона була незалежною. Але відомо, що гетьманська комісія не завжди виїжджала на села, а обмежувалася відповіддю міських війтів чи представників адміністрації церковних помість. Тим більш, якщо розповіді підтверджувалися документально. А такий документ існував. Що могло бути важливішим за царську грамоту в монархічній державі.
За словами Бзівського сільського голови В.В.Со-колана, зарослі гущавиною береги річки Бігучої, як тут називають Ільту, були заселені ще з давніх часів козаками. Начебто ті ж самі козаки зробили запис про дату точного заснування села десь у церковній книзі храму Святого Миколая. У Центральному державному історичному архіві м.Київ зберігаються клірові відомості цієї церкви, а також церковні метричні книги, починаючи з 1784 року. Якщо версія В.В.Соколана правильна, то схоже на те, що хтось дуже хотів сховати правду про істинних власників бзівських земель, викоренити їх звідти, викреслити з пам’яті нащадків. Частково підтверджує розповідь сільського голови список реєстру Баришівської сотні від 29 жовтня 1649 року. У цьому списку тридцять третім значиться козак Ігнат Бзівський. Як вважають дослідники, якщо у козаків замість прізвищ зазначаються назви населених пунктів, то ці люди були записані згідно зі своїм походженням з рідних поселень. Таким чином, можна стверджувати, що козаки у Бзові були. Про існування прізвища Бзівський старожили стверджують – був такий собі поміщик Бзівський, якому належало село. Тож питання походження Бзова і його заселення вирішать лише майбутні дослідження. Сподіваємось, що недаремно бзівські козаки зробили той запис, наче передчуваючи щось недобре. А що в ті часи могло бути найнадійнішим носієм інформації? Тільки церковні метричні книги.
Ось і підійшли ми нарешті до історії Морозівки, яку неможливо вивчати без історії’ навколишніх сіл -1 Банкова, Селичівки, Сулимівки, Кучакова, Власівки, Сезенкова, Бзова. Проводячи дослідження, робимо висновок, що історія Морозівки є найкоротшою. Порівняно зі своїми сусідами Морозівка – наймолодша. Коли навколишні населені пункти уже існували, про неї не згадується нічого. За даний період просто ще не віднайдено документів. Або вони зникли чи були знищені пожежами, жорстокими війнами, часом… Опрацьовуючи багатий матеріал найрізноманітнішої літератури, яка зберігається яку фонді місцевої бібліотеки (це насамперед праці К.Радько, Г.Ярош, В.Балабан), так і Київського державного історичного архіву, автор спробував розкрутити той клубочок історії стосовно життя, діяльності і розвитку Морозівки. Це селянськокозацьке поселення з його чудовою природою відоме давно. Ми вже розповідали про козацький Овсіїв гай. Ще одним красивим куточком є сільське озеро, яке милує око своєю чарівністю, білим цвітом лілей та веселим ярмарком дзвінких голосів диких та свійських птахів. А рибалок вабить це водяне угіддя багатим уловом карасів.
Про озеро місцеві старожили розповідають легенду: ніби колись, данимдавно, стояла на цьому місці церква. Із часом вона осідала все глибше в землю, поки не зникла зовсім. А на ЇЇ місці утворилося озеро. Селяни неподалік того місця (нині там магазин) збудували нову церкву. Ділянку під храм виділив зі своєї землі Григорій Лисенко за умови – коли він І його жінка помруть, щоб їх поховали під церквою. Заповіт старого було виконано.

О.СИНИЦЯ, громадський кореспондент, член товариства «Просвіта» с.Морозівка.
Баришівські вісті