Історія села Сулимівки нерозривно пов’язана з життям і діяльністю численних поколінь Сулимів. Причетні вони і до історії Морозівки. їхні колишні землі впритул примикають до Морозівки, впираючись у залізничне полотно.
1622 року Сулима збудував у селі Покровську церкву – єдину пам’ятку архітектури початку XVII ст. на Лівобережній Київщині, яка збереглася до наших днів.
Розбудовуються сусідні Лебедин і Кучаків. Історик О.Стороженко пояснював походження цих назв традиційно: за прізвищами перших поселенців – Лебедя І Кучака.
За іншими версіями, назву Лебедину дав козацький полковник Гамалія, засновник села, за назвою місцевості на Сумщині, звідки він був родом. А Кучаків – від болотистої кучкуватої місцевості.
Село Лебедин з усіх боків оточене болотами та луками. А колись, як свщчать письмові джерела, тут були і ліси. У центрі села — куточок незайманої природи — ставок (місцеві називають його «заповідником пернатих»). З ранньої весни і до пізньої осені на широкій заплаві ставка хлюпочуться качки, лисухи, чирки. Полювання на птахів тут заборонено. Присутність пернатих у самому центрі села ніби нагадує про його ліричну назву. читати все

Природно-географічні умови та економіка Потрубіжжя
Важливим географічним фактором нашого краю була дуже розвинута мережа річок із великою кількістю заливних долин, між якими Трубіж ніс свої води, формуючи одну, а іноді дві берегові тераси вздовж течії ріки. Древній Трубіж був повноводною неширокою звивистою рікою із чималою кількістю приток. Його води також наповнювали численні джерела, озера, важкопрохідні болота, що були серйозною природною перешкодою для кочівників, але й одночасно схованкою для слов’янського населення у години випробувань.
Протяжність басейну Трубежа із півночі на південь сягала понад 110 км, а найбільша ширина зі сходу на захід – до 70 км. На площі водозбору річки могли б розміститися шоста частина території сучасної Бельгії або третя частина Ізраїлю чи половина Лівану. На цих землях існувало безліч вигідних і безпечних місць для проживання людей, які із сивої давнини селилися на берегах Трубежа ?бо, як його місцевий народ називав, Трубайла. Багато населених пунктів обабіч ріки, що виникли із тих поселень, Існують і до нашого часу.
Під час повеней Трубіж розливався завширшки до кілометра, затоплюючи весняною водою прилеглі землі й долини. Після зниження рівня води та із приходом тепла його луки і заплави вкривалися буйним луговим різнотрав’ям та водною рослинністю. З обох берегів ріки, куди не могла дістатися вода, росли густі соснові і листяні ліси із дуба, береста, ясеня, лили, берези, граба, клена, сосни та ялини. Ліси, як і болота, також слугували схованкою для місцевого народу. Окрім цього, давали паливо, дешевий будівельний матеріал, матеріал для знарядь праці, були місцями для полювання, збирання меду тощо. У лісах водилися: тур, зубр європейський, лось, благородний олень, косуля, сайгак, дика свиня, бурий ведмідь, вовк, рись, заєць.
Хутро бобрів, куниць і лисиць високо цінувалося у більш розвинутих народів. Мед, віск, шкури диких і свійських тварин також були обмінним товаром місцевого населення. Чималі лугові площі дозволяли розводити та утримувати велику рогату худобу, що забезпечувала населення молоком, м’ясом, сировиною для одягу і взуття. У Трубежі та його притоках, у прилеглих озерах водилося безліч риби: щука, краснопірка, сазан, лин і багато іншої, яку виловлювали різними способами та споживали протягом року.
Місцеві ремісники вже на початку першого тисячоліття нашої ери добре знали технологію виготовлення із болотної руди кричного заліза, з якого шляхом багаторазового проковування отримували заготовки для знарядь праці та зброї.
Але головним багатством цього населення був родючий чорнозем, на якому вирощували пшеницю, ячмінь, просо та інші культури.
Сьогодні, на жаль, господарча діяльність людей протягом останніх десятиріч суттєво змінила річку Трубіж, землі повздовж її берегів. Ймовірно, що більшість старожитностей свідомо чи несвідомо були зруйновані та знищені сучасною людиною. Тому відшукати нові та доповнити археологічні знахідки, що вже є, дуже важко або взагалі неможливо. читати все

В.М.Дудка, звертаючись із вітальним словом до учасників та гостей фестивалю, наголосив, що такі заходи, побудовані на ентузіазмі та жагучому прагненні жити повноцінно. не лише підносять дух людей із І обмеженими можливостями, а й привертають увагу громадськості до їхніх проблем.

Приєдналася до привітань і решта почесних гостей, побажавши учасникам здоров’я, наснаги та творчих успіхів. читати все

22 лютого 1750 року гетьманську булаву не без допомоги свого брата отримав Кирило Григорович Разумовський. Він був високоосвіченою людиною. Протягом 1743-1745 років навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга; 1744 року отримав титул графа; 1776-го став президентом Санкт-Петербурзької Академії наук; 1764 року отримав титул генерал-фельдмаршала. 1762 року брав активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини II.
Діяльність Разумовського була спрямована на зміцнення політичних привілеїв козацької старшини, що суперечило принципам самодержавства. Намагався зробити гетьманську владу спадковою, за що фактично і був позбавлений гетьманства, але «обдарований» пенсією в 60 тисяч карбованців.
1757 року власністю Разумовського став Яготин. Згідно з одними даними він купив містечко у переяславського полковника Василя Танського. внука Семена Палія. А з іншими – Яготин Разумовському подарувала імператриця Єлизавета Петрівна.
У 1762-1764 роках К.Г.Разумовський запровадив у Яготині шовківництво. На його запрошення у містечко прибув граф Яков де Парма і розвів сад шовковиць. Майже відразу після скасування гетьманства Разумовський переїхав до Яготина, де 1765 року силами селяикріпаків і найманих робітників спорудив довгу греблю, яка утворила на річці Супій велике й гарне озеро, що існує й нині. Спорудження греблі обійшлося графу в 22 тисячі срібних карбованців. Величезне озеро не лише прикрасило графський маєток, а й стало невід’ємною частиною Яготина. Ним захоплювалися і милувалися всі, хто приїздив до містечка. Мальовничі береги Сулою не залишили поза увагою і пензлі художників. Наразі відомі чудові акварелі російського художника XVIII століття Лазарева, на яких передані живописні куточки Яготина, графського маєтку, Супою. 1817 року до Яготина завітав
князь Долгорукий.
- Всего более пленили меня, -писав він, – мельница и плотина. Несколько тысяч казаков положили ей основание, а доделывали англичане. Гетьман Малороссии был маленький полубог, особенно же когда вспомнить, что к этому званию он присоединил титул фаворита Елизаветы, то найдешь все, что здесь видишь, очень натуральным.
Коштом графа Разумовського 1800 року на центральній площі Яготина була збудована кам’яна Троїцька церква, зруйнована 1936 року. При ній існували церковна бібліотека, чоловіча та жіноча цер-ковно-приходські школи. «Церковь стоит на превеликом лугу, составляющим здесь торговую площадь для ярмарок, – писав відомий мандрівник Отто фон Гун. – Вид ее совершенно круглый, вокруг обнесена огромными колоннами со всех сторон, кроме алтарной. Внутренность ее чрезвычайно обширна и светла. Иконостас составляет каменная стена. Стоит она около 45 тысяч рублей, снабжена богатой утварью и ризницей». Приход церкви складав 3 262 прихожа-ни.
Яготин за природними умовами був чудовим місцем для графських маєтностей.
- Прекрасное местоположение Яготина, – писав російський мандрівник Глаголев, – открывается уже по прибытии в самую слободу и производит такое же действие на проезжающего, как и великолепная декорация в театре при открытии занавеса.
Цікаво, що придбана Разумов-ським садиба мала лише невеличкий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та землі. Залишився переказ про те, як село Кулябівку дружина Разумовського (уроджена Наришкіна) «витанцювала» у полковника Куляби. Звичайно, не просто «витанцювала», а своїм чудовим хистом до танців змусила «Кулябку», який мав до графині неабиякі симпатії, продати село.  Розширивши земельні володіння, Разумовський почав розбудовувати маєток. Існує легенда про те, як граф лише за одну добу, надіславши в Київ тисячу возів і таку ж кількість кріпаків, розібрав свій маєток у столиці і перевіз його із берегів Дніпра на береги Супою. Ця легенда – небезпідставна. У київському палаці, де збирався зимувати граф, військові вирішили розташувати частини армії. Розгніваний фельдмаршал звелів протягом доби розібрати і перевезти дерев’яний будинок з Києва до Яготина. Пізніше цей палац перебудував архітектор Адам Менелас. А місце, де він стояв у Києві, Разумовський подарував Трощинсько-му. Взагалі гетьман України – особа не лише відома в історії, а й легендарна. Можливо, саме завдяки Кирилу Разумовському Яготин пізніше став історичним містечком.
«Он умер по-философски и сам назначил место своего погребения. За несколько месяцев перед кончиною он поручил англичанину вырыть себе в церкви могилу… Он спросил иностранца: «Зробив мені хату?» Граф любил весьма наречие своей родины. Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил. Не всякий вельможа так равнодушно опустится в землю», – писав князь Долгорукий.
Помер Кирило Григорович Разумовський третього січня 1803 року. Похований у Свято-Воскресінському храмі у м.Батурин.

читати все