Минуле Баришівщини тісно пов’язане з ім’ям останнього переяславського полковника Григорія Іваненка. Багатий поміщик Переяславського і Золотоніського повітів володів Гостролуччям, Хмельовиком та іншими селами сучасного району.
Історія, яку розповім, пов’язана із його донькою Анною. Сталося так. що шістнадцятирічну Анну покохав друг Тараса Григоровича Шевченка Степан Никифорович Самойлов. титулярний радник Київського губернського правління, засідатель Переяславського нижнього земського суду, дворянин. Отже. 1811 року дівчина відповіла Самойлову взаємністю і вони вирішили одружитися. Знаючи про те. що багаті батьки чинитимуть опір шлюбові доньки з не дуже маєтним чиновником (дрібний поміщик володів лише 44 душами), Степан Никифорович і Анна Григорівна 8 січня 1812 року повінчалися таємно від них у присутності кількох свідків Після вінчання молоді розлучилися, очікуючи того часу, коли батьки будуть Підготовлені належним чином і великодушно вибачать молодят. І все, очевидно, обійшлося б благополучно, але тут у долю двох закоханих втрутився третій – капітан-лейтенант російського флоту у відставці Володимир Милорадович.
Офіційний документ свідчить, що він «будучи, як родич, вхожим у дім Іваненкових, домагався руки дочки їхньої, дружини Самойлова, яка взяла шлюб свій за домовленістю. Але на його освідчення батьки її, за власним їх показанням, не були схильні. Тоді Милорадович для досягнення своєї мети через свою родичку обмовив Анну перед її батьками. Через цю злісну вигадку, повіривши у нібито дапеко не цнотливі її зв’язки з Милорадовичем, який мешкав у їхньому домі, 14 травня .1812 року, батьки прогнали від себе спершу Мило-радовича. а потім і Анну. Того ж дня 14 травня Милорадович, що перебував у ближньому домі родичів своїх, зустрівши вигнану в непритомному стані, прикинувся, що він неабияк перейнявся її долею, і таким чином увів її до церкви відкритої».
Згадувана в документі родичка, яка допомагапа оббрехати Анну, була Марфа Григорівна Лукашевич -мати Платона. Підстроєне Милорадовичем вінчання відбулося у її селі Лукашівці. Відразу після вінчання Милорадович, навіть не попрощавшись з Анною, поїхав у діючу армію. Він оголосив, що стане справжнім чоло

віком повінчаній дівчині лише після того, як вона отримає посаг. Анна повернулась до батьків, але вони, дізнавшись про вінчання дочки з Милорадовичем, прокляли її, залишили без права на спадщину і вислали в одне із своїх сіл.
До певного часу Сзмойлов і Анна приховували свій шлюб, коли ж дочка розповіла про нього батькам, ті страшенно розлютилися і піддали її ще суворішій ізоляції. Тоді вона втекла з батьківської оселі. Прихистив її друг Самойлова маршал Переяславського повіту Василь Лукич Лукашевич, який займався формуванням переяславського і баришівського ополчення під час війни з Наполеоном. Від нього Самойлов забрав Анну у своє помісгя В’юнище.
Але тут на їхні голови впало інше нещастя. Милорадович надумав одружитися, проте йому заважав фіктивний шлюб. 1817 року він подав на ім’я царя прохання про «знищення» свого шлюбу з Анною, звинувативши її у перелюбстві. Це було страшне звинувачення. За тодішніми законами, жінка, яка вийшла заміж за життя чоловіка, мусила повернутися до нього, а якщо він не вимагає — її ув’язнювали в монастирі. Анні загрожувало довічне ув’язнення. Проханню Милорадовича було «дано хід».
Почалися поневіряння сім’ї Самойлових, що тривали понад три десятиліття. Згідно з «височайшим повелінням» справу віддали до суду Полтавської консисторії і неодноразово розглядали в синоді та сенаті. Про неї доповідали Олександру І. Весь цей час йшли принизливі допити сім’ї Самойлових, їхніх родичів, численних свідків, копирсання в листуванні звинувачених.
Нарешті у листопаді 1825 року сенат прийняв рішення оголосити шлюб Самойлова недійсним і розірваним. Рішення підлягало затвердженню Олександром І. Самойлов їде до Санкт-Петербурга і 23 грудня 1825 року подає прохання новому царю – Миколі І – переглянути справу в Державній раді. Цар звелів переглянути справу в синоді, мотивуючи це тим, що «церковні справи повинна вирішувати церква». Вищі церковні сановники знову підтвердили своє попереднє рішення.
Самойлов знову пише прохання за проханням «на ви
сочайше ім’я» до синоду та сенату. Йому допомагапи досить впливові люди з оточення Малоросійського губернатора М.Г.Репніна, зокрема управитель канцелярії М.М.Новиков. Клопотався і таємний радник Іван Лагода. «Поміщики Іваненкові, – писав він у лютомуі 826 року обер-прокуророві синоду, — сусіди мої, захоплені бажанням скласти дочці своїй, яка була вже повінчана з Са-мойловим, щонайвигіднішу партію, довели її та її сім’ю до безвихідного становища». Лагода просив «про врятування нещасних Самойпових», у яких на той час було вже п’ятеро дітей, адже «стан оної справи загрожує повною катастрофою сім’ї, що складається з семи душ, втягуючи в нещастя невинні душі з кращих дворян повіту». Але всі потуги були марні. Микола І на одному з прохань Самойлова про запишення за його дітьми звання закононароджених написав: «Для незаконних нема закону».
У лютому 1829 року синод знову підтвердив своє попереднє рішення. Шлюб Іваненко з Самойловим було визнано «ничтожньїм», тобто недійсним. Самойлова очікував суд і крах службової кар’єри. А на його дружину вирішено було, «залишивши її назавжди безшлюбною на підставі 57 правила шостого вселенського собору, накласти семилітню єпитимію з виконанням оної через рік у монастирі, а весь інший час перебувати під наглядом її духовника».
У грудні 1836 року Самойлов знову вирушив до Санкт-Петербурга домагатися законності свого шлюбу з Анною Іваненко. Його дружина була вже духовно зламана і, підпавши під вплив свого сусіда по маєтку Василя Якимовича Лукашевича, брата Ппатона Лукашевича, відмовилась від боротьби, зрадила свого чоловіка. 1836 року вона пише на ім’я царя прохання зі скаргою на чоловіка. Але сенат, який за вказівкою царя розглядав це прохання, відмовив Анні в її домаганнях.
Відтепер вони жили нарізно. Анна переїхала із В’ю-нищ до свого хутора Хмельовика. У1836 році за намовою березанського поміщика Василя Лукашевича, який, мабуть, зазіхав на багаті маєтки сусідки, Анна Григорівна затіває тяжбу з Самойловим, звинувачуючи його в підпалі її овечої кошари, в розбоях, які ніби чинили його люди в її маєтку. Тяжба тривала добрий десяток літ і припинилася як неправа у 1846 році.

О.СИНИЦЯ,
член товариства «Просвіта» с.Морозівка.
Баришівські вісті